Зустріч у Сочі президента Росії Володимира Путіна, президента Азербайджану Ільхама Алієва та прем'єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна не в останню чергу покликана була передувати майбутній зустрічі лідерів Азербайджану та Вірменії на саміті «Східного партнерства» у Брюсселі 15 грудня, на якій вони мали б, за словами очільника Євроради Шарля Мішеля, «обговорити ситуацію в регіоні та способи подолання напруженості заради процвітання та стабільності Південного Кавказу, підтримуваного ЄС».
Що цікаво, після зустрічі в Сочі Путін досить доброзичливо відгукнувся про майбутню зустріч Пашиняна та Алієва у Брюсселі: «Согласен с обоими коллегами в том, что чем больше контактов, в том числе и прямых, тем лучше. Прямые двусторонние контакты вообще в приоритете. Знаю, что в ближайшее время у вас намечена встреча ещё в Брюсселе. Вы согласились поехать туда, там провести встречу, мы это тоже приветствуем. Чем больше будет возможностей прямого общения, тем лучше. Я недавно на этот счёт тоже разговаривал с Председателем Евросовета господином Мишелем, он вас ждёт. Но, надеюсь, мы сделаем какой-то шаг вперёд, и можно будет делать дальнейшие шаги уже и на других площадках».
Оскільки російському президентові вдалося провести саміт Пашиняна й Алієва перед брюссельським самітом і заявити про свою роль у процесі карабаського врегулювання, то він наразі не проти нової зустрічі президента Азербайджану та прем'єр-міністра Вірменії, тепер уже під егідою Євросоюзу. Адже завжди можна буде заявити, що основи врегулювання були закладені ще на зустрічі в Сочі.
Про що ж змогли домовитися Пашинян із Алієвим? Ніякого спільного тристороннього чи двостороннього документа на зустрічі в Сочі ухвалено не було, так само як і не було укладено ніяких письмових вірмено-азербайджанських угод. За підсумками перемовин Путін зауважив, що «ми домовилися з низки питань, які я вважаю ключовими. Перше з них – це створення механізмів (до кінця цього року ми домовилися це зробити) демаркації та делімітації кордону між двома державами. Сподіваюся, що це станеться якнайшвидше». Ймовірно, досягнення цієї домовленості було прискорено нещодавнім азербайджанським вторгненням у Сюніцький район Вірменії. Щоправда, ніяких подробиць щодо механізмів демаркації та делімітації поки що не повідомляється.
Ще важливішими є слова Путіна про те, що на перемовинах дуже детально обговорювали розблокування транспортних коридорів, причому «це стосується і залізниці, це стосується й автомобільного сполучення». Ось тут, справді, постає найсерйозніша проблема у вірмено-азербайджанських відносинах. Після того, як велика частина Лачинського коридору (із Шушею), перейшла під контроль Азербайджану, Вірменії доведеться будувати автомобільну дорогу та залізницю в Нагірний Карабах через азербайджанську територію, і так само Азербайджан отримав право побудувати свій автомобільний і залізничний коридор до Нахічевані через вірменський Зангезур. Вірменія життєво зацікавлена щодо коридору до Степанакерта, оскільки зараз контрольовану вірменами частину Карабаху доводиться забезпечувати через російських миротворців, які через декілька років можуть залишити регіон. Тому Вірменія змушена буде рано чи пізно поступитися та дозволити почати будівництво коридору до Нахічевані одночасно з будівництвом коридору до Карабаху.
У Сочі було оголошено, що на наступному після зустрічі тижні в Москві віцепрем'єри Вірменії та Азербайджану оголосять підсумки перемовин з економічних питань, поміж них і щодо транспортних коридорів. Швидше за все, буде оголошено про початок їх будівництва, з тим розрахунком, щоб 15 грудня спробувати отримати фінансування будівництва в межах «Східного партнерства». Очевидно, протягом одного дня вмовити Брюссель не вдасться, але важливо почати процес. У цьому разі Росія, як убачається, змушена буде піти назустріч Туреччині, що стоїть за Азербайджаном. Анкара не менше ніж Баку зацікавлена в коридорі до Нахічевані. Путінська Росія йде на компроміс тільки тоді, коли наражається на силу, яку не сподівається здолати.
Проте між Азербайджаном і Вірменією залишаються серйозні протиріччя, і до спокою в цьому регіоні ще далеко. Виступаючи в Сочі, Ільхам Алієв заявив, що «ми в Азербайджані налаштовані перегорнути сторінку багаторічного протистояння з Вірменією, почати етап нормальної взаємодії, і думаю, що ось у такому форматі ми саме і досягаємо своєї мети» і що Росія для Азербайджану – «більше ніж стратегічний партнер». А Нікол Пашинян зауважив, що «з деяких питань у нас немає ніяких різночитань, як здавалося до цієї зустрічі» і що «з питання відкриття усіх транспортних і економічних комунікацій у регіоні ми зафіксували, що в нас спільне уявлення, як ці комунікації працюватимуть». Росію ж він назвав «стратегічним союзником». Можна припустити, що транспортні коридори передбачається зробити екстериторіальними, на чому наполягає Азербайджан.
Проте головне протиріччя про статус Нагірного Карабаху залишається не вирішеним, і на швидке його вирішення розраховувати не доводиться. Досягнення компромісу доведеться чекати декілька років, а, можливо, – одне-два десятиріччя. Азербайджан наполягає, що ніякого особливого статусу Нагірному Карабаху не буде надано, і вірмени цілком можуть залишатися жити там, користуючись усіма правами громадян Азербайджану. Вірменія, навпаки, вимагає не лише автономного статусу для Нагірного Карабаху, але і свого фактичного контролю над цією територією за допомогою збереження збройних сил Нагірно-Карабаської Республіки, які поки що, після поразки в Другій Карабаській війні та виведення з території НКР військових частин, що прибули з Вірменії, мають тільки символічне значення і не спроможні протистояти азербайджанській армії.
Виходячи з нинішній військових і геополітичних реалій, розумний компроміс бачиться таким чином. Нагірний Карабах залишається одним великим районом у складі Азербайджану (зараз НКР розділена на п’ять районів, згідно з азербайджанським адміністративно-територіальним поділом), формально не наділеним автономним статусом і без власної армії. Проте тут буде дозволено відкривати вірменські школи, а вірменська мова за необхідності використовуватиметься в місцевому діловодстві. Все це повинно бути зроблено під міжнародні гарантії з боку членів Мінської групи ОБСЄ з Нагірного Карабаху, а також Євросоюзу. Залишається тільки дочекатися, щоб Алієв і Пашинян (або їхні наступники) переконали б народи й еліти своїх країн погодитися на такий компроміс. Але, боюся, чекати доведеться ще довго.
