Микола ПОРОВСЬКИЙ — депутат трьох скликань, «рухівець», знаний в Україні державотворець. Ще в 1992 — 1993 роках фокус його уваги був націлений на відновлення українства на Донеччині й у Криму. Як радянський офіцер запасу, 22 січня 1992 року перебував у складі першого полку, який присягнув Україні.
А 1990 року був у числі перших, хто прийшов на допомогу Литві, в тому числі допомагав під час енергетичної й торговельної блокади, до якої вдалася радянська влада, намагаючись зупинити маленьку Прибалтійську республіку на шляху до незалежності.
Він — один із героїв документальної стрічки «За нашу і вашу свободу», робота над якою завершується завдяки підтримці Українського культурного фонду» (його мета — дослідити і показати, на чому ґрунтується взаємопідтримка України та Литви). У своєму інтерв’ю Микола Поровський розповідає про те, як литовські процеси впливали на створення Народного Руху України та ключові масові події в перші роки незалежності.
«НАМ ПОТРІБНО БУЛО ДОНЕСТИ ДО УКРАЇНЦІВ ПРИКЛАД ЛИТОВСЬКОГО НАРОДУ»
— Ви пам’ятаєте, якими були початки новітньої боротьби Литви за власну незалежність?
— Мені особисто довелося бути у Вільнюсі на першому після установчого з'їзді «Саюдісу». Нас було двоє народних депутатів Верховної Ради від Народного Руху. Пам'ятаю, на тому з'їзді точилися гострі політичні дебати, і ми ніяк не могли зрозуміти, про що можна сперечатися, коли наше спільне завдання — зруйнувати Радянський Союз і відродити незалежність Литви та України. Але то був величезний приклад уже зрілої політичної організації.
— А як в Україні реагувала на те, що відбувалося в Литві?
— Знаковою подією, яка здійняла всю Україну, було проведення 30 — 31 березня і 1 квітня 1990 року мітингів на підтримку незалежності Литви. Тоді їхній парламент проголосив відродження незалежності. Звісно, ніхто цього рішення не визнав, але нам потрібно було донести до українців приклад литовського народу і приклад парламенту Прибалтійської республіки, яка відновила свою незалежність і відмовилася визнавати себе суб'єктом Радянського Союзу. Попри заборону — а тодішня Рада Міністрів видала окрему постанову, щоб заборонити ці мітинги, — ми, лідери Народного Руху, роз'їхалися по всій Україні. Так завдяки нашій активності майже в кожній області відбулися мітинги на підтримку незалежності Литви.
— А скільки було людей у Києві? Це правда, що прийшло сто тисяч?
— У Києві було десь, я думаю, близько 80 — 90 тисяч. А ще ж по містах. Я проводив такий самий мітинг на підтримку Литви у Рівному, то десь близько 30 — 40 тисяч людей прийшло. Якщо все підсумувати, то цими мітингами було охоплено десь мільйон людей. Була ухвала Центрального Проводу Руху — провести такі мітинги на підтримку незалежності Литви.
— А на сході України теж були такі зібрання?
— На сході України тих років — ми ж говоримо про 1990-й — структура Народного Руху була малопотужною, і велелюдних мітингів там не було. Хіба по кілька сотень учасників, і то вони були пов'язані з великими міліційними репресіями. Пригадую такий мітинг у Дніпропетровську напередодні установчого з'їзду Народного Руху України. Зібралося заледве з сотню людей, і влада не дала дозволу на проведення мітингу. Як представник оргкомітету я приїхав туди. І ось стоїмо ми на цьому мітингу, а шеренги міліціонерів з палицями та кийками рушили на нас. Здавалося б, за якусь мить мав відбутися розгін мітингу, побиття людей, арешти, аж раптом з-за повороту виїжджає мікроавтобус, на даху сидить Христина Фріланд — нинішня заступниця прем’єр-міністра Канади. Напередодні вона була в Києві, і я їй говорив, що їду до Дніпропетровська, там буде мітинг. Вона з групою журналістів пароплавом по Дніпру прибули до Дніпропетровська, взяли той автобус — і ось разом з оператором із відеокамерою виїжджають на площу, де на нас іде міліція...
Треба було бачити захоплення людей, які отримали порятунок. Це якби Господь зійшов з неба і зупинив той брутальний наступ. Міліція не могла собі дозволити такого перед відеокамерами іноземних журналістів — усе було під контролем КДБ, і, певно, одразу дали команду начальству зупинитися й забрати міліціонерів. От приблизно так відбувалися мітинги в центральних та східних областях України. У західних областях було легше. Тим більше, що 30 березня відбулися вибори й в обласних центрах, і на виборчих дільницях уже було зроблено підсумок — багато членів Народного Руху, в тому числі й я, стали депутатами Верховної Ради України.
«У ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ ЛИТОВЦІ ВИПЕРЕДЖАЛИ ТЕ, ЩО ВІДБУВАЛОСЯ В УКРАЇНІ»
— І ті мітинги не мали наслідком для вас якихось неприємностей, чи все-таки були спроби з боку системи якось тиснути чи карати?
— У мене є один цікавий документ, у якому зафіксовано, що однією із перших на сесію новообраної Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки було внесено постанову про подання органів прокуратури щодо згоди на притягнення до адміністративної відповідальності народних депутатів Української РСР, які проводили несанкціоновані мітинги на підтримку Литви. У ньому містяться два десятки прізвищ, у тому числі й моє. Звісно, Верховна Рада не дала такої згоди, позаяк тоді інші питання стояли на черзі й ще не було регламенту. Процедурно парламент ще не міг цього зробити. Якби це подання було на місяць пізніше, то неминуче внесли б на розгляд, але в ході формування парламентського регламенту термін подання вичерпався, і таким чином притягнули до відповідальності лише тих членів Народного Руху, які не мали статусу народних депутатів. Мушу сказати, що величезну підтримку ми отримували від «Саюдісу» в процесі підготовки нашого установчого з'їзду, адже більшу частину документів було просто скопійовано з їхніх документів. Усі папери, без винятку, були надруковані напередодні в Литві. На установчий з'їзд приїхала велика литовська делегація, виступали, ділилися своїм досвідом. Я пригадую величезне піднесення залу, коли зустрічали посланців Литви. Як я вже казав, у політичних процесах вони випереджали на півроку, а може, й на рік те, що відбувалося в Україні — щодо демократизації, процесів створення громадянського суспільства, боротьби за незалежність, утворення державницької думки в суспільстві...
— Я чула історію, підтвердіть, чи було так насправді, що начебто на цих установчих зборах, коли розглядалося питання назви, вирішили — нехай буде Рух, бо «Саюдіс» у перекладі також позначає «рух». Чи справді був такий момент?
— Це вирішувалося напередодні. Спочатку виникла ідея створити Народний Фронт в Україні за прикладом фронтів, які діяли в Прибалтійських республіках, але потім все-таки зупинилися на назві «Народний Рух». Її прийняли, і далі вже, на установчому з'їзді, така дискусія навіть не виникала. Зрозуміло, що ми багато в чому наслідували ті політичні акції, що їх проводив литовський «Саюдіс» і народні фронти інших Прибалтійських республік. Зокрема, Ланцюг Злуки 21 січня 1990 року фактично повторював балтійську хвилю. Коли ми 16 грудня проводили велику раду Руху, туди приїхала делегація із Литви. Було п'ятеро чи шестеро людей на чолі з Віргіліюсом Чепайтісом. Привезли нам масив матеріалів щодо «литовської хвилі», яка охоплювала Вільнюс, Ригу, Таллінн — ділилися з нами досвідом, як ефективно провести цю політичну акцію. Народний Рух її провів — був грандіозний ланцюг від Львова до Києва, понад 300 кілометрів, і ще було 150 кілометрів від Львова до Івано-Франківська. У цій акції взяли участь понад мільйон людей. Це вдалося зробити завдяки тому, що ми врахували досвід «Саюдісу» і провели організаційну роботу, не маючи жодних засобів влади. Я був безпосередньо відповідальний за відтинок Ланцюга Злуки від Рівного до Житомира — це 180 кілометрів. Приватним автотранспортом ми тоді вивезли майже 70 тисяч людей. Такою потужною була підтримка ідеї незалежності України і Дня соборності українських земель.
«КОЛИ ВЖЕ ПОЧАЛАСЯ ТОРГОВЕЛЬНА БЛОКАДА, НЕ ЛИШЕ ЕНЕРГЕТИЧНА, ІЗ УКРАЇНИ ПОЧАЛИ ВЕЗТИ МАТЕРІАЛЬНУ ДОПОМОГУ»
— Я знаю, що у вашому життєписі є дуже цікава історія, пов’язана з підтримкою Литви під час енергетичної й торговельної блокади. Розкажіть про неї, будь ласка.
— Ми дуже переживали з приводу енергетичної й торговельної блокади Литви, яку було оголошено керівництвом Радянського Союзу. Збирали кошти на підтримку Литви. На мітингах говорили: просимо вас надати допомогу Литві, яка бореться, і передали у натовп два целофанових пакети. А повернулися назад чотири, набиті грошима. Хто давав карбованець, хто п'ять — скільки міг. І ще стільки ж привезли із регіонів. Я поїхав тоді до Литви з цими грішми, щоб передати їх «Саюдісу». Як зараз пам'ятаю, прийшов з половиною мішка грошей — ми навіть їх не виміняли великими купюрами. Висипали це все на підлогу — ось акт, беріть, рахуйте, це вам підтримка від українців.
А функціонери «Саюдісу» казали, що щодня чи через день приїжджають із України кур'єри й везуть гроші. А коли вже почалася торговельна блокада, не лише енергетична, із України почали везти матеріальну допомогу. Наприклад, із Надвірнянського нафтопереробного заводу переганяли вісімнадцять цистерн з пальним під виглядом експорту у Фінляндію. Документи були оформлені, відправлені до Вільнюса, і формально вони повинні були далі пройти на Ригу в порт. Я приїхав до Литви з документами про переадресацію цього вантажу іншому одержувачу, бо вони були потрібні для того, щоб злити цей бензин із залізниці. Тоді я взяв з собою український коровай — це був грудень 1990 року, якраз напередодні трагічних подій у Вільнюсі. Пригадую, прийшов до парламенту, уже бензин з пальним злили для «швидкої допомоги» й для якихось рятувальних невідкладних служб. У парламенті було холодно, без опалення, навкруги — барикади... Я виступав з трибуни і на знак допомоги від українського народу передав коровай спікерові, проголосив, що Україна з литовським народом підтримує незалежність і бореться. Потім ми зустрілися з литовськими депутатами, почали ділитися політичною інформацією, пригадую, тоді був Пятрас Вайтекунас та інші.
Потім минуло, може, з двадцять років після того, я хотів знову поїхати до Литви, але для цього потрібно мати литовську візу. Заходжу до посла Литовської Республіки в Україні, сидить незнайомий чоловік — кажу йому, хто я такий, як підтримував боротьбу за незалежність, розповідаю про коровай, що його я приніс у литовський парламент і як вручав його. Дуже мене уважно слухає посол, киває головою, а потім каже: «Микола, ты что, с ума сошел? Ты меня не узнаешь? Твой же каравай, мы, депутаты, ели у меня в кабинете. Помнишь, чай разогреть не могли, потому что электричества не было? Ели его просто с водой, потому что чая не было». Я тоді справді впізнав, що це був Пятрас Вайтекунас. А тоді, 1991-го, справді депутати зібралися й поділили той коровай на дрібки, їли з теплою водою замість чаю і заразом обмінювалися політичною інформацією та планами на майбутнє.
«ЛИТОВСЬКА ПРИСУТНІСТЬ БУЛА ОСОБЛИВО ТОЛЕРАНТНОЮ ДО УКРАЇНЦІВ»
— Я знаю, що литовський досвід надихнув вас написати книжку. Розкажіть про неї, бо я так пам'ятаю, що ви хочете зробити перевидання.
— Справді, я написав невелику книжечку «За нашу і вашу волю», де зібрав відомі мені факти співпраці Народного Руху України і «Саюдісу», про особисті контакти між лідерами організацій, а також факти підтримки Литви під час блокади, про які я говорив, адже ці факти були маловідомими, а точніше — абсолютно невідомими широкому загалу. Час невблаганний, багато людей, котрі брали участь у тих подіях, загинули або просто померли. Був убитий мій побратим Василь Червоній, котрий теж співпрацював з литовськими лідерами. Загинув і В'ячеслав Чорновіл, котрий теж надзвичайно багато контактував, їздив у Литву. І я зрозумів, що не можна втратити час. Після проголошення незалежності України якось наші зв'язки дещо ослабли. Але ці факти потрібно було зібрати, тож я дуже радий, що мені вдалося це зробити.
— Якщо можете сформулювати одним реченням: яка ваша думка — чому саме українці та литовці? У чому секрет такої симпатії?
— Секрет, напевно, глибинний, адже колись ми жили в межах однієї держави, і литовська присутність в Україні була особливо толерантною до українців. Литовські князі ніколи не чинили якихось утисків щодо української культури, не здійснювали насильницького панування. Можливо, це десь генетично збереглося, що була велика Литовська держава, до якої належали й землі Київської Русі. Співпраця з тих давніх часів убезпечила українському народові його відпорність проти татарських і турецьких вторгнень.
До речі, я близько знайомий з багатьма українськими політв'язнями: це і Михайло Горинь, Василь Овсієнко, Микола Горбаль, — і в совкових концтаборах по Мордовіях та Сибірах українці та литовці були особливо дружніми, відкритими до контактів. І справді був якийсь такий духовно-ментальний зв’язок.
