Передбачена відмова в реєстрації 15 кандидатам у депутати Московської міської Думи, що представляють реальну опозицію, спровокувала новий рівень політичної кризи. 20 липня опозиціонерам за активної участі Фонду боротьби з корупцією Олексія Навального вдалося привести під стіни мерії 20 тисяч протестувальників. Тоді влада, як московська, так і федеральна, серйозно злякалася. Спочатку вони не приділяли виборам до Мосміськдуми великого значення, розраховуючи, що необхідне число підписів за відведений до виборів термін опозиційні політики зібрати не зуміють, і питання вирішиться саме собою. Але опозиціонери продемонстрували хорошу організацію і в певний термін необхідну кількість підписів зібрали. Мосміськвиборчком до такого розвитку подій був явно не готовий і почав бракувати підписи під явно фальсифікованими приводами. Колишній ліберал, яка пішла у владу, глава Центрвиборчкому Ела Памфілова, активно намагалася зробити вигляд, що вона тут ні до чого і від неї нічого не залежить. Загалом, Ела Олександрівна виявилася в ролі політрука з безсмертного роману Володимира Войновича «Життя і надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна». Пам’ятаєте, як інші солдати намовили Чонкіна запитати на політзаняттях у старшого політрука Ярцева: «А правда, що у товариша Сталіна було дві дружини?» На що старший політрук перелякано закричав: «Ви мене в цю справу не вплутуйте!» Ось так само і Ела Памфілова на зустрічі з незареєстрованими кандидатами намагалася переконати, якщо не їх, то саму себе, що у всьому винен Навальний. А також роз’яснила їм, що вони можуть подавати апеляції на відмову в реєстрації або до судів, або в Центрвиборчкому. Але опозиціонери про це і без неї знають, і напевно так і зроблять, хоча і усвідомлять повну непотрібність цього кроку. Якби Ела Олександрівна піклувалася лише про виконання своїх конституційних обов’язків, то тоді Центрвиборчком під її мудрим керівництвом мав би відмінити відмову в реєстрації як необгрунтовану і зареєструвати всіх опозиційних кандидатів. Проте Памфіловій дуже добре відомо, що не допустити опозиціонерів до виборів у Мосміськдуму наказав навіть не Собянін, а сам Путін. Ну, а «незалежність» російських судів дуже добре відома, аби чекати від них відміни рішення, продиктованого з Кремля.
Страх можновладців у Росії цілком з’ясований. Згідно з соціологічними опитуваннями, повністю в реєстрації опозиційні кандидати в більшості округів випереджали кандидатів «Єдиної Росії» і їх союзників з числа «системних лібералів» з істотним відривом. «Системні ліберали», намагаючись «злити» протест, ширяться чутки, що, мовляв, провал Собяніна на виборах до Мосміськдуми або його втрати репутації у зв’язку з явно шахрайським ходом московської виборчої кампанії вигідні, насамперед, противникам Сергія Семеновича з числа силовиків, які намагаються не допустити, аби ліберал Собянін змінив на посту прем’єр-міністра безбарвного «вірного путінця» Дмитра Медведєва. Цю ахінею навіть розглядати серйозно не варто. З якого це часу Собянін перетворився на ліберала і почав конфліктувати з силовиками? І який сенс Путіну змінювати нинішнього прем’єра, слухняного і безбарвного, на настільки ж слухняного і настільки ж безбарвного московського мера?
А коли стало зрозуміло, що протести не припиняться, влада вдалася до крутих силових заходів. Навального заарештували і оперативно засудили на 30 діб. Незареєстрованих кандидатів або затримували, або намагалися залякати нічними обшуками. І задовго до чергової демонстрації, запланованої на 27 липня, цілеспрямовано ширилися чутки, що Росгвардія і поліція жорстко каратимуть несанкціоновану акцію, тому на неї краще не ходити. Проте, попри всі заходи властей, демонстрація відбулася і, як обіцяли, була жорстко розігнана, а близько 1,5 тисячі осіб заарештовано. За оцінкою поліції, в демонстрації цього разу брало участь 3,5 тисяч осіб, за оцінкою організаторів демонстрації — близько 10 тисяч. Судячи з картинок, які давали телеканали, у тому числі незалежні, справжня величина ближча до першої цифри, ніж до останньої. Але за нинішніх умов жорсткого поліцейського тиску і посиленої антипротестної пропаганди і шантажу, навіть 4—5 тисяч учасників протестів — це ваговитий успіх російської опозиції.
Тепер уже зрозуміло, що шанси на реєстрацію опозиційних кандидатів близькі до нуля, і що протести продовжуватимуться аж до 8 вересня і, цілком ймовірно, також деякий час після виборів до Мосміськдуми. Опозиція може закликати всіх, хто її підтримує, бойкотувати вибори. Звичайно, російське законодавство не передбачає нижнього порогу явки. Але, погодимося, якщо депутатів Мосміськдуми буде обрано при участі в голосуванні лише 5—7% від облікового числа виборців, це матиме дуже вже несолідний вигляд. Протести ж зараз, судячи з усього, підігріватимуться передбачуваним отруєнням Навального. У спецприймальнику у нього виявилася сильна алергія, яка загрожує йому втратою зору. Лікарі Олексія Анатолійовича прямо натякають на причетність влади до отруєння лідера опозиції. Якщо Навальний, не дай Боже, помре, це може загрожувати Путіну справжньою «російською осінню», тільки не на Донбасі, а в Москві. Вбивство лідера опозиції не раз і не два в історії провокувало революції проти авторитарних режимів.
В українських соцмережах учасники Євромайдану дивуються, чому учасники московських протестів не чинять навіть того мінімального опору поліції, який давно вже став звичним для їх українських колег. Йдеться про те, аби не давати вихоплювати товаришів з натовпу, не давати кидати їх до автозаків, відбивати їх з автозаків усіма способами тощо. Можливо, причина такої поведінки — в одвічниму російському страху силового опору перед представниками влади. Але не виключено, що з радикалізацією протестів опір демонстрантів поліції наростатиме. Нинішня влада дійшла до такого рівня непопулярності, що розроблені нею витончені методи фальсифікації народного волевиявлення перестають працювати. Путіну і компанії залишаються лише силові методи. З іншого боку, опозиція, усвідомивши, що можливості навіть мінімального використання демократичних процедур при нинішньому режимі вичерпані, може перейти до більш радикальних, хоча і мирних методів боротьби, на зразок демонстрацій, страйків, бойкотів, перекриття доріг тощо. Для того, аби щось змінити в Росії, треба вивести на вулиці Москви не 20 тисяч, а як мінімум 100 тисяч чоловік. Але таке число демонстрантів уже не здаватиметься абсолютно неймовірним у найближчому майбутньому.
ГОЛОС ІЗ FACEBOOK
Taras Orlenok
Головні тези протесту мають бути іншими:
— Крим — не наш;
— Росія — геть із Донбасу і Луганська;
— Росія — геть із Сирії;
— Росія — геть із Венесуели;
— Росія — геть із Африки;
— негайне припинення гібридних воєн;
— негайне припинення інформаційних воєн;
— ні новій гонці озброєнь;
— ні бюджету силовиків;
— ні газовим війнам;
— свободу зібрань;
— ні цензурі;
— ні пропаганді.
