Історія, як відомо, багата на дивовижні сюжети, у порівнянні з якими фантазії навіть найславетніших письменників виглядають «сірими» й надуманими. Ось один з таких сюжетів. Коли 18-річний гасконець, француз Жан Батіст Бернадот (до речі, земляк знаменитого д’Артаньяна), син шанованого адвоката, котрого в місті По усі шанували за бездоганну чесність і непідкупність (рід Бернадотів так і не зміг здобути дворянство, статки родини були дуже скромні) — так от, коли цей юнак у 18 років утратив батька, то він мимоволі мусив задуматись про те, як жити далі: загрожувала банальна бідність! Молодий чоловік вирішив присвятити себе військовій службі, завербувався у Беарнський піхотний королівський полк, здобув належну військову освіту, став офіцером, у 31 рік (вже в часи Революції) — генералом, а згодом доля звела його з Наполеоном Бонапартом, котрий належно оцінив здібності Жана Батіста, зробивши його в 41 рік (1804 року) маршалом Імперії. Блискуча кар’єра, чи не так? Але це ще далеко не все, читачу!
Я так докладно розповідаю про долю Маршала Бернадота, тому що саме ця людина з Гасконі стала засновником нині правлячої королівської династії Швеції й посідала престол країни під іменем Карла ХІV Юхана у 1818—1844 рр. (фактично — з 1810 р.). Це стало результатом дуже непростих дипломатичних комбінацій та компромісів. Річ у тім, що тогочасна шведська владна еліта в період «політичної турбулентності», що настав після хвороби старого короля Карла ХІІІ, розраховувала, запросивши наполеонівського Маршала спочатку регентом (було зрозуміло, що невдовзі він посяде престол), розв’язати проблему бажаного союзу з Францією та персонально з Бонапартом у надії здобути підтримку останнього й відвоювати у Росії анексовану нею Фінляндію. Проте майбутній король повівся доволі неочікувано: він приєднався, навпаки, до антинаполеонівської коаліції (1813 р.) й зосередив зусилля до приєднання до Швеції норвезької території (до цього — володіння Данії), що йому вдалося. Підсумовуючи, можна сказати, що впродовж трьох десятиліть правління Карл ХІV Юхан (колишній Бернадот) показав жорсткий характер і був аж ніяк не «ляльковим» королем.
Взагалі варто наголосити, що очільники шведської монархії (а найдавніші історичні відомості про неї знаходимо ще у легендах про королівство свеїв або ж свевів, нащадків вікінгів, датованих ІХ століттям!) ніколи не були «хлопчиками для биття». Всі українці знають про знаменитого Карла ХІІ, багатьом відомо про його попередників — короля Густава ІІ Адольфа (1611—1632), королеву Христину (1632—1654), Карла Х Густава (1654—1660) та Карла ХІ (1672—1697), за часів яких Швеція була «Північною Імперією» Європи і які не вважали себе зв’язаними жодними конституціями взагалі. Після загибелі Карла ХІІ (1718 р.) у країні настала так звана ера свобод (1720—1772), центр влади перемістився в уряд та парламент (рігсдаг, верхня його палата представляла дворян, вище духовенство, чиновників, нижня — селян, були конфлікти). Король Густав ІІІ (1771—1792) здійснив державний переворот, багато в чому повернувся до абсолютизму, проте був убитий внаслідок змови дворянської опозиції. Хто знає, якою була б доля монархії, якби не рішення запросити на трон (1810 р.) нібито «сторонню» людину, іноземця — Жана Батіста Бернадота. Попри те, що його наступники (Оскар І, Густав V, Оскар ІІ) прагнули розширити владу — монархія увійшла в конституційне русло.
А тепер трохи про сучасність. Теперішній король Швеції Карл ХVІ Густав (на троні з серпня 1973 р.) — вже сьомий монарх династії Бернадотів (до речі, постійний нейтралітет країни було проголошено ще 1815 р.). Треба відзначити, що королівському дому Швеції живеться непросто у такій країні соціального добробуту, як ця держава. Королівська родина постійно піддається критиці за найменший відступ від високих стандартів прав людини. Королівська фамілія Бернадотів, за традицією, не використовує своє право голосувати на виборах, її члени мають належати до Євангелістської Лютеранської Церкви і не можуть змінювати віросповідання, не можуть також брати шлюб без дозволу уряду. У програмах кількох шведських політичних партій (включно з найбільшою й нині правлячою — Соціал-Демократичною Робітничою) є пункт про скасування монархії (!), проте реально це є зараз цілковитою утопією — адже монархічну інституцію підтримує більшість громадян Королівства.
Це є значною мірою наслідком політичного компромісу, що був досягнутий 1971 року на зустрічі лідерів головних політичних партій, найбільш впливових депутатів та провідних бізнесменів у містечку Торіков («модерував» зустріч прем’єр-міністр, соціал-демократ Улаф Пальме). Тоді був досягнутий компроміс щодо однозначного збереження монархії, проте модернізованої, демократичної, «народної» монархії (цьому сприяла і дуже симпатична постать тодішнього короля Густава VІ Адольфа («Старого Короля», як його називав народ), людини дуже освіченої (його пристрастю було доволі професійне захоплення археологією), скромної (терпіти не міг будь-якої помпезності, при зустрічах з городянами завжди першим чемно вітався, знімаючи капелюха, завжди ходив вулицями Стокгольма з дружиною без жодної охорони), діда нинішнього монарха. Саме він запропонував компроміс: залишити за королем лише представницько-церемоніальні повноваження (король є главою держави, проте реальна влада належить уряду та Рігсдагу; він відкриває щорічні сесії Рігсдагу у вересні — до речі, лише в цей день раз на рік йому дозволено входити туди; члени уряду регулярно інформують короля про поточні події в країні; король має найвищі військові звання — він є повним генералом та повним адміралом, проте збройні сили Швеції підпорядковані лише уряду; приймає вірчі грамоти від послів іноземних держав, здійснює офіційні візити за кордон), проте зберегти монархію. І цей компроміс виявися доволі успішним. Як відзначають провідні шведські політики, значущість монархії для країни полягає не в конкретному обсязі владних повноважень короля (після Карла ХVІ Густава трон має посісти його донька, кронпринцеса Вікторія), а в тому, що сама королівська інституція є винятково важливим національним символом, символом, який неможливо політизувати, проти існування якого дуже важко заперечувати. Члени королівської родини і зараз — серед найшановніших людей Швеції. Аби творчо використати цей досвід, Україні, мабуть, перш за все слід створити, «вибудувати» нормальні традиційні політичні партії (центристські, ліві, праві), а не «іменні» блоки (не могло бути в країні вікінгів «Блоку Улафа Пальме», «Блоку Карла Більдта» тощо!).
***
У чинній Конституції Швеції 1975 року (готувалась два десятиліття, Густав VІ Адольф не дожив до її вступу в дію) є такі слова: «Уся державна влада в Швеції належить народу». Існування інституту монархії, як бачимо, аж ніяк не суперечить цьому фундаментальному положенню...
Продовження теми: «Задля Швеції — разом із часом»
