Ще кілька років тому навряд чи комусь спало б на думку, що одного дня НАТО розглядатиме ситуацію в Україні як загрозу безпеці союзників, фактично прирівнявши Росію до терористичної організації на кшталт «Ісламської держави» («ІДІЛ»). Так, насправді до кризи в Україні Росія і НАТО розвивали відносини стратегічного партнерства, і, на думку багатьох експертів, Росія навіть випереджала Україну за обсягами і рівнем співробітництва з Північноатлантичним альянсом, а Рада Росія — НАТО, у рамках якої усі країни-учасниці мали однакове право голосу, навіть певним чином долучала Росію до процесу ухвалення рішень на рівні Альянсу. А що ж сьогодні? Будь-які контакти з Росією припинено, а на представницьких конференціях йдеться про те, як протистояти новій загрозі на східному фланзі НАТО — путінській Росії з її агресивними амбіціями щодо сусідів. До того ж експерти не виключають, що безпека Альянсу може також дещо похитнутися з огляду на таке сусідство. Про це та інше йшлося на дводенній конференції «НАТО і нові види ведення війни: Долаючи гібридні загрози», яка відбувалася наприкінці квітня у Римському коледжі НАТО в Римі.
Відомо, що НАТО завжди надавала Україні вагомого значення, запропонувавши нашій країні відносини Особливого партнерства, які почали розвиватися невдовзі після набуття нею державної незалежності. Цілком зрозуміло, що Альянс уважно стежить за подіями, які розгорнулися у зв’язку з українсько-російською кризою. У Декларації Вельського саміту НАТО йдеться: «Ми рішуче засуджуємо ескалацію кризи і незаконне військове втручання Росії в Україну і вимагаємо, щоб Росія зупинила його і відвела свої війська з України та від її кордонів. Це порушення суверенітету і територіальної цілісності України є кричущим порушенням міжнародного права і серйозним викликом євроатлантичній безпеці». І сьогоднішня конференція, з більш ніж чільним рівнем представництва, цілковито підтвердила позицію, висловлену лідерами Альянсу у вересні. До того ж військові очільники розмірковували про те, що НАТО може протиставити у військовому плані сьогоднішнім загрозам, які походять зі сходу і півдня, але не визнають кордонів.
ПРО ГІБРИДНІ ЗАСОБИ ВЕДЕННЯ ВІЙНИ
Зміни у сучасному середовищі безпеки докладно аналізував Голова Військового комітету НАТО генерал Кнуд Бартелс. На його думку, гібридна війна не є винаходом сьогодення. Йдеться про поєднання військових і невійськових засобів, так би мовити «війну без обмежень». Прикладів у історії можна знайти чимало. Це і російсько-фінська війна, і дії радянських партизан під час Другої світової війни. Втім, що становлять собою гібридні загрози сьогодні і чому НАТО настільки стривожене їх наявністю на кордонах Альянсу? Гібридні засоби ведення війни можна визначити як «суміш військових і невійськових засобів, а саме: дипломатії, інформації, військової сили, медійної складової й економічного тиску». На думку експертів НАТО, саме таку війну нині веде Росія проти України, використовуючи поряд із звичайними озброєннями (причому наявність ядерної зброї також відіграє певну роль у демонстрації потенціалу) кібернапади, активну пропаганду і тиск в економічній і енергетичній сферах. До того ж одним із завдань Путіна було перешкодити реформам в Україні і її зближенню з Євросоюзом і НАТО, адже Росія традиційно вбачає Україну сферою свого впливу, прагнучи для себе ролі євразійського лідера.
Що ж вимагається від військових за обставин, коли глибинні зміни відбуваються ледь не щороку, і робити прогнози дуже важко? Насамперед, вважає генерал Бартелс, здатність діяти швидко, бути готовими до непередбачуваних ситуацій, адже навіть якщо сьогодні дії Росії не становлять прямої загрози членам Альянсу, не можна бути певними, що так буде завжди. Щоб досягти цього, Альянс потребує якісних доктрин, розвідки, командування й управління, а також наявності численних боєготових резервів. Добре організована розвідка дає змогу усвідомити мотиви тих чи тих дій, а отже — дати адекватну відповідь на загрози, що виникають.
«ДОВЕСТИ ПОТЕНЦІЙНО АГРЕСИВНОМУ СУСІДУ СВОЮ ХОРОБРІСТЬ І РІШУЧІСТЬ»
Сьогодні ми спостерігаємо, як основоположне завдання Альянсу із гарантування колективної оборони фактично «зливається» з іншим не менш вагомим завданням — врегулюванням криз. Утім, не слід залишати поза увагою той факт, що НАТО є політико-військовим альянсом, а отже, будь-які військові дії мають бути схвалені політичним керівництвом. У цьому контексті генерал Бартелс наголошує на необхідності прискорення процесу ухвалення рішень, коли йдеться про необхідність військової операції, не забуваючи при цьому, що конфліктні ситуації можуть розгортатися на сході і півдні паралельно і потребувати одночасного втручання. Потрібна надійна розвідка, оперативний аналіз і слід за цим — ухвалення рішення. Увесь ланцюг має вміщатися у стислі терміни, хоч би як складно було привести до спільного знаменника 28 демократичних країн. Процес ухвалення політичних рішень має йти в ногу зі швидкістю розвитку подій, адже який сенс мати сили швидкого реагування, якщо на ухвалення рішення потрібно більше часу, ніж на те, щоб розгорнути ці сили там, де в тому виникне потреба?
Необхідний потенціал, який був би адекватним загрозам, а не навпаки. Приклад російсько-української кризи свідчить про те, що подібні ситуації завжди виникають несподівано і ніхто не в змозі керувати ними, а отже, потрібно бути готовими до усього. Це диктує необхідність розбудови маневрених збройних сил, здатних діяти, як у разі конфліктів високої інтенсивності, так і при проведенні гуманітарних операцій. Потрібні збройні сили, які можуть бути розгорнуті у стислі терміни (йдеться про кілька днів), навчені таким чином, щоб відповідати на виклики сьогодення. Військові навчання мають істотну вагу, причому вони мають відображати найбільш несподівані і неймовірні сценарії. Ось чому під час конференції військові лідери наголошували на нагальності запровадження у життя Плану дій у галузі готовності (ПДГ), ухваленого під час Вельського саміту НАТО, який певним чином є реакцією НАТО, зокрема й на події в Україні.
При цьому слід пам’ятати, що військова складова — це лише один бік медалі. Військовий вимір досить обмежений. Він має доповнюватися співпрацею з іншими міжнародними організаціями. Подібно до того, як загрози виходять за межі кордонів, наші відповіді на ці загрози також не можуть існувати в межах однієї лише організації. НАТО не повинна розширювати свою зону відповідальності, але чи повинна НАТО допомагати партнерам? Безумовно. Яким чином така допомога може надаватися — це НАТО визначатиме у кожному окремому випадку: на двосторонній основі, у рамках добровільних коаліцій або у форматі НАТО, але Альянс не може залишатися осторонь, розуміючи при цьому, що відповідь на гібридні виклики має походити зсередини самої країни, яка з ними стикається. І починати треба з того, щоб довести потенційно агресивному сусіду свою хоробрість і рішучість.
Так, звісно, не можна сподіватися розв’язати гібридні виклики виключно військовими засобами, не слід «мілітаризувати» гібридні загрози, але військова міць може змусити противниками змінити підходи і відмовитися від прямої агресії. Потужна військова складова, включаючи ядерний потенціал НАТО, є одним із чинників, які забезпечують стримування і довіру світової громадськості до НАТО, але сила НАТО в єдності між політичною і військовою складовою.
Підсумовуючи свій виступ, генерал Бартелс зосередив увагу на тому, що має бути зроблено напередодні Варшавського саміту НАТО 2016 року. Насамперед це — продемонструвати успішне виконання рішень Вельського саміту: ПДГ, але не менш важливо — Плану дій у галузі інвестицій в оборону. По-друге, Альянс має визначити свої подальші кроки щодо Росії.
ПРО ІНФОРМАЦІЙНУ СКЛАДОВУ ГІБРИДНИХ ЗАГРОЗ
Природно, учасники конференції не могли оминути увагою інформаційну складову гібридних загроз. Відомий українській аудиторії своєю роботою на посаді речника НАТО за часів косовської кризи, а нині заступник помічника Генсека НАТО з новітніх загроз, д-р Джеймі Шей зізнався, що Альянс не був готовим до подібних дій РФ. Учора Росія була стратегічним партнером НАТО, а сьогодні зухвало порушує свої обов’язки у рамках міжнародних угод аж до погроз застосування ядерної зброї: російська доктрина вперше визнає можливість застосування ядерної зброї на тактичному рівні. Зрозуміло, НАТО має відповідним чином адаптувати власну ядерну позицію.
Крім цього, Росія практично запроваджує дві інформаційні кампанії щодо подій в Україні: першу спрямовано на внутрішню аудиторію, і другу — на міжнародну. Зокрема, західні санкції використовуються для формування у населення антизахідних настроїв. Чудовисько слід годувати, і антизахідні настрої є чудовою їжею для формування образу ворога, а отже — єднання суспільства перед обличчям зовнішньої загрози. Іншою метою російської пропаганди є підірвати єдність Альянсу.
Працюючи на західну аудиторію, Росія насамперед вдається до заперечення фактів, нібито вчиняючи за принципом «нічого не визнавати, усе заперечувати». Схоже, що російські лідери переконані, що якщо брехню повторювати багато разів, то вона стає правдою. Спілкуючись з пресою протягом чотирьох годин Путін невтомно заперечував присутність російських збройних сил на території України.
У зв’язку з цим учасниками конференції було порушено можливість розсекречування деякої розвідувальної інформації і публікації супутникових знімків у ЗМІ з метою демонстрації реального стану речей. Таким чином Захід міг би протиставити факти пропаганді і вигадкам Кремля. Це сприяло б втраті довіри до оповідань російського керівництва серед західної громадськості. До речі, зауважує Дж. Шей, у Німеччині, наприклад, тональність висвітлення подій в Україні німецькими ЗМІ поступово змінюється на користь Києва. Отже, пояснює він, стратегічні комунікації становлять важливий напрям діяльності Альянсу. Це не просто інформування, це — елемент стримування, реагування на кризові ситуації.
