Нещодавнє використання ЗС України дрону (БПЛА) Bayraktar, а точніше – ті офіційні та журналістські коментарі щодо нього спонукають до аналізу реальної позиції, яку займає Німеччина в ситуації агресії РФ проти України і, зокрема, окупації Росією частини нашого Донбасу.
Принаймні для мене чи не останньою краплею, яка продемонструвала актуальність чіткої відповіді на зазначене питання, стала одна з публікацій на сайті «Німецької хвилі» (DW). Там, зокрема, зазначається, що «Беспилотник Bayraktar турецкого производства уничтожил артустановку сепаратистов, сообщил Генштаб армии Украины».
Звичайно ж, у око відразу впав термін «сепаратисти», який ну аж ніяк не мав би вживатися нашим Генштабом. Використання цього терміна означає заперечення факту як російської агресії проти України, так і окупації Росією частини нашої території. Звертання до такої термінологічної лексики плавно переводить питання про природу військових дій на Донбасі з зовнішньополітичної у виключно внутрішньополітичну площину. Тобто ці й подібні військові дії розглядаються виключно як прояв внутрішньоукраїнського конфлікту, як епізод боротьби між центральною владою і повсталим регіоном, яка точиться без жодного зовнішнього втручання.
Власне, саме по собі використання терміна «сепаратисти» у вказаній публікації не є чимось унікальним для DW. Якраз навпаки, воно є типовим і домінуючим у публікаціях агентства загалом. Редакція агенції тим самим цілеспрямовано й наполегливо проводить лінію на формуванні в світі суспільної думки щодо виключно внутрішньоукраїнської природи конфлікту на Донбасі. Ми можемо з цим не погоджуватися чи сперечатися, але, ймовірно, редакція має право на своє бачення подій на Донбасі. Свобода слова, так би мовити…
Але то редакція! А от наш Генштаб?! Як так?! Як він міг?!
Однак більш прискіпливий аналіз проблеми та матеріалів публікації засвідчує, що ніякого терміна «сепаратисти» в сповіщенні українського Генштабу просто немає. В оригіналі заяви Генштабу, на яку посилається DW, вживається термін «російсько-окупаційні війська». Все!
Отже, в даному випадку має місце цілеспрямоване спотворення змісту та суті офіційної інформації, довільне приписування державному органу України оцінок і висловлювань, які йому не належать.
За такої ситуації ні про яку свободу слова не може йтися. Як і про наявність банальної журналістської етики з її неупередженістю та об’єктивністю. Бо хоч як крути, а в даному випадку ми маємо справу з елегантним (ну подумаєш, приписали одне слівце) продукуванням фейків, яке, як відомо, є важливою складовою будь-якої інформаційної війни. А в даному випадку – війни проти України на користь Росії. Адже маніпуляція з інформацією, до якої вдалася DW, спрямована на просування саме російського бачення природи та суті конфлікту на Донбасі.
Може, і Бог з нею, з цією DW та її інформаційною війною проти України, однією агенцією більше, однією менше…?
Воно то, може, було б і так, але DW це не якась там, як то кажуть, жовта преса. DW фінансується з федерального бюджету Німеччини, а отже, відображає точку зору офіційного Берліна загалом і на події в Україні, зокрема.
Цей факт логічно підштовхує до більш широкого висновку, а саме: інформаційна стратегія офіційного Берліна щодо війни на Донбасі полягає насамперед у відбілюванні Росії від відповідальності за неї. Іншими словами, в інформаційній війні, яку Росія веде проти України, доводячи свою непричетність («нас там нет»), Німеччина стала на бік Росії та є її союзником.
Прикметно, що такий гіпотетичний висновок отримав своє підтвердження в заяві МЗС ФРН, присвяченій згаданому використанню ЗС України БПЛА Bayraktar. Щодо цієї заяви з’явилося вже чимало коментарів, у т.ч. і посла України в ФРН Андрія Мельника. Однак усе ж у двох словах нагадаю суть проблеми, яка полягає в тому, що стурбованість МЗС ФРН щодо загострень на Донбасі викликає не загибель українських військовослужбовців, а саме збройна відповідь української сторони на їхнє вбивство.
У ситуаціях, коли треба захищати Росію, бо того і гляди їй знову надають по мордах, усякий там гуманізм та загальнолюдські цінності для МЗС ФРН відходять на десятий план! Ну, дійсно ж, що таке життя та здоров’я українських солдатів у порівнянні з тим, що український Bayraktar знищив аж цілу гаубицю російських окупаційних військ! Аморальність та паскудність цієї заяви МЗС ФРН реально зашкалює!
Саме такий стан справ у ситуації навколо БПЛА Bayraktar, на мою думку, і актуалізує питання, поставлене від початку цих нотатків: так ху* є Німеччина в сучасній російсько-українській війні?
Для розуміння суті отого самого «ху» доцільно хоча б дуже стисло пригадати деякі показові практичні кроки в межах тієї зовнішньополітичної лінії, яку проводила ФРН від початку російської агресії проти України. При цьому залишим осторонь усілякі облудні гасла на кшталт «миру в усьому світі», якими любить оперувати німецька дипломатія. Отже, нагадаю:
1. Із початку агресії Росії проти України в Криму Німеччина (позиція інших держав у межах цього аналізу нам малоцікава) нашіптувала нашому керівництву «не нагнітайте». Тим самим вона (не лише) підривала його здатність до силового спротиву, яке й так само по собі було не дуже (однак це інше питання). Вочевидь, позиція Німеччини (може, і не тільки її, а й інших держав, однак, знову-таки, в даному випадку ми говоримо саме про ФРН і оцінюємо саме її дії та міру відповідальності перед Україною) полегшила Росії окупацію Криму. Сама ж легкість цієї окупації стала одним із вагомих чинників, який спровокував РФ до подальшої агресії на Донбасі. Що ми маємо в підсумку – говорити, думаю, не потрібно.
2. Після окупації Росією Криму і, всупереч запроваджених за це Євросоюзом проти РФ санкцій, деякі всесвітньовідомі німецькі компанії, зокрема Siemens, здійснювали постачання туди високотехнологічного обладнання, необхідного для розв’язання проблеми енергопостачання Криму. Це обладнання, думаю, мало насамперед полегшити життя в Криму формувань збройних сил РФ. Биття керівництва Siemens у свої груди зі сльозливим повторенням мантри «нас обдурили» не мають вводити нас у оману, бо про неминучість такого розвитку подій компанію попереджали десятки аналітиків.
3. Саме Німеччина в особі пані Меркель, як відомо, переконала президента Обаму відмовитися від постачання зброї Україні. Німеччина послідовно та наполегливо відмовляє в цьому Україні й сьогодні. Тим самим вона відчутно послабляла і послабляє військову здатність України протистояти Росії. Що прикметно, сама Німеччина при цьому апелює до гасла запобігання конфліктам у Європі та підтримання тут миру. Вона у такий спосіб ставить знак рівності між злочинцем-агресором і його жертвою, між серійним убивцею і тим, кого він на очах у всіх убиває на цей раз. Ба більше, вона фактично стає на захист убивці від справедливого покарання. Аморальність такого підходу також зашкалює.
4. Можна, звичайно, сказати, що Німеччина в особі пані Меркель від початку була активним учасником перемовин з урегулювання конфлікту на Донбасі. Оскільки одним із результатів її активності стало ухвалення, так званих Мінських домовленостей та, згодом, певного припинення вогню, то можна навіть наполягати, що вона, так протистояла Росії та несла мир на наші землі.
Можна, звичайно. Але не варто. Мінські домовленості є абсолютно нікчемними як із міжнародно-правової, так і практичної точки зору. На їх основі в принципі не можливо добитися припинення російської агресії на сході України та досягти врегулювання ситуації на Донбасі. Що, зокрема, свого часу продемонстрували бої під Дебальцевим із відкритим порушенням Москвою щойно досягнутих домовленостей, а також продовження військових дій загалом, нехай і в менш інтенсивній формі.
Насправді Мінські домовленості є засобом не врегулювання конфлікту, а його «замороження», яке створює сприятливі для Кремля умови для реалізації курсу з дестабілізації України іншими засобами.
Не потрібно фантазувати та видумувати, як це люблять робити і деякі наші політики, що саме Мінські перемовини та Мінські домовленості зупинили російський наступ. Це відверта неправда. Мінські перемовини та домовленості просто оформили певний рівень уже досягнутої рівноваги у військовому протистоянні Росії та України, рівноваги, досягнутої зусиллями саме українського суспільства. Для Кремля, зокрема, стала абсолютно очевидною недоцільність, з огляду на високу вартість, продовження активних бойових дій та розширення зони окупації. Саме ці чинники, в основі яких лежав активний спротив українського суспільства російській агресії, і змусили Росію зрозуміти безперспективність плану зі створення т.зв. Новоросії військовим шляхом і погодитися на певне «замороження» конфлікту. Або, точніше буде сказати, переходу до такої собі позиційної війни з одночасною активізацією війни гібридної. Завданням останньої від того часу стало «вштовхування» ОРДЛО в Україну у вигляді автономії з перетворенням нашої держави на конфедерацію з подальшою фрагментацією та розвалом. Мінські домовленості якраз і складають сприятливе підґрунтя для саме такого розвитку подій.
Реалізації цього курсу доволі активно сприяє і та позиція міжнародних посередників, з Німеччиною включно, яку вони займали під час перемовин, тиснучи на Україну. Ми ж не забули «план Штайнмайєра»? Його впровадження, між іншим, скажемо прямо, це найкоротший шлях до масштабної дестабілізації України, причому вже реально з елементами війни громадянської. То чиїм інтересам насправді відповідають такі плани? Питання, як то кажуть, риторичне.
5. Усе перераховане вище, то такі собі, так би мовити, квіточки. Ягідкою, в контексті розуміння реального курсу Німеччини щодо російсько-українського конфлікту є, звичайно ж, «Північний потік-2». Реалізація цього проєкту пов’язана не лише з ігноруванням Німеччиною певних юридичних зобов’язань перед Україною, а й її безпекових інтересів на користь ґешефту з Росією.
Запуск «Північного потоку-2» створює для Росії додаткові можливості для активізації військових дій на території України, адже тепер вони не обмежуються загрозою пошкодження газогонів, які тут прокладені і завдяки яким Європа отримувала російський газ, а Росія своєю чергою – так необхідні їй європейські гроші, зокрема німецькі. Необхідні не в останню чергу, між іншим, для продовження агресії проти України, бо ж, будемо відвертими, саме на подібні кошти вона і здійснюється.
Отже, навіть поверхневий перегляд низки моментів того зовнішньополітичного курсу, який проводить Німеччина щодо України в умовах російської агресії проти неї, достатньо показово засвідчує: він має своїм наслідком послаблення здатності Києва протистояти Москві. Берлін вочевидь проявляє себе союзником Москви в цій війні.
Причому, і це слід чітко розуміти, зовнішньополітичний курс Німеччини щодо України є елементом більш широкої стратегії Берліна щодо Європи загалом. Показовим у цьому плані є все той самий «Північний потік-2». Адже реалізація проєкту пов’язана з повним ігноруванням Німеччиною також позиції низки держав ЄС та навіть відповідних наддержавних органів Євросоюзу, які неодноразово вказували на ту загрозу, яку несе проєкт енергетичній безпеці Європи. Тобто заради ґешефту з Росією Німеччина переступила через свої зобов’язання в межах Євросоюзу і, схоже, достатньо далеко «посилає» його задля отримання в свої руки найпотужнішого газового хабу в Європі з перерозподілу російського газу.
Із урахуванням такого стану справ маємо підстави говорити про ймовірне відродження на політичній мапі Європи осі «Берлін - Москва». З усіма очевидними з цього для України висновками.
Чи перетвориться ця відроджена вісь на так само відроджений горезвісний пакт «Молотова - Ріббентропа» в формі нового пакту, про загрозу чого вже неодноразово писали українські експерти, з відповідним розподілом сфер впливу, поки сказати важко. Але враховувати таку можливу небезпеку необхідно.
* «Нас уже закалила ситуация, мы знаем, кто есть ху на самом деле». (М.С.Горбачов, на пресконференції 22 серпня 1991 року)
