Закінчення. Початок у №137-138
Випереджаючи на століття загальний рівень культури і світогляду більшості політичних сил і соціальних прошарків населення України того часу, Павло Скоропадський просто не встиг сформувати навколо себе відповідну політичну і соціальну базу для підтримки його проекту державного будівництва.
«Мене здивувало, що тоді існували лише одні соціалістичні партії. Усі російські партії нічого не робили, а якщо щось і робили, то в такій спосіб, що це не мало жодного відношення до ситуації, яка склалася... дивлячись на ту повну розгубленість, яка існувала серед усіх відтінків більш чи менш заможних класів, мені здавалось, що в нас існували лише українські соціал-демократи і українські соціал-революціонери, а потім невизначена народна маса...
Постійно спілкуючись протягом десяти місяців із окремими представниками цих партій, переконався, наскільки за усієї їхньої щирості та бажанні щось створити, вони є інтелектуально безсилими вивести країну на творчий шлях... Усі ці думки привели мене до розуміння, що потрібно створювати демократичну партію, це є обов’язковим — «українець у душі є демократ», — але зовсім не соціалістичну. Ця партія повинна сповідувати українство, але не крайнє шовіністичне, а визначено стоячи на розвитку української культури, не торкаючись і не виховуючи ненависть до усього російського...
Я вважав, що така партія об’єднає усіх власників без будь-яких відтінків у боротьбі проти руйнуючих соціалістичних гасел... Цього іноземці в нас не розуміють; вони думають, що ми можемо триматися на ступені розумного соціалізму, як це буває в західних країнах. Я глибоко переконаний, у нас це є неможливим. Якщо уряд стане на підтримку наших соціалістичних партій, він за короткий термін докотиться до звірячого більшовизму. Для мене це аксіома.
Ми спочатку повинні демократизувати країну, виховати людей, розвинути в них відчуття обов’язку, прищепити їм чесність, розширити культурний світогляд, і тільки потому можна вести мову про подальший етап соціальної революції... Я думав, що партія, яку я намагався створити, повинна якраз вести до певних компромісів як у соціальному плані.., так і у націоналістичному... Розробивши програму я пішов у Союз Землеробів...»2.
Але навіть найближчому оточенню Гетьмана не вдалося допомогти перетворити його думки і плани на зрозумілі для більшості українців політичні гасла-ідеологічні креслення будівництва нової Держави. Іншими словами, на прості і зрозумілі для українців нові гасла-ідеї, що могли би стати новою національною ідеєю України. «Створити військо, безумовно, добре, але для цього потрібен час, а головне при створенні армії, які гасла я міг би дати. За царського режиму були: цар, віра, вітчизна. Єдине зрозуміле селянству гасло — земля. Стосовно волі — вони уже самі чомусь зневірились, але землю відай їм усю»2.
В умовах політичної боротьби проти масової соціалізації населення тільки нова національна ідея поширена через нову демократичну партію і сприйнята більшістю народу України змогла би об’єднати навколо Гетьмана і Захід, і Схід України. Створити відповідну соціальну базу для підтримки його державотворчій діяльності і зупинити поширення руйнівних для української незалежності ворожих їй популістських гасел: «Земля — селянам!», «Заводи і фабрики — робітникам!», «Війна — палацам», «Уся влада — Радам».
Незрозумілим правда є, чому переклад назви однієї і тієї ж шкідливої від природи для усього людства істоти на різні мови, може змінювати її шкідливу якість для певних народів...
Подібні соціалістичні гасла поділялися у той час Михайлом Грушевським, українськими есерами і соціал-демократами Микитою Шаповалом, Симоном Петлюрою, Володимиром Винниченком. Останній навіть ставив вимогу: або Україна соціалістична, або ніякої України. Велика кількість люмпенізованого війною і революцією населення України також усе більше отруювалась ними. На практиці, ці гасла невідворотно вели до приходу в Україні влади російських більшовиків.
В’ячеслав Липинський так окреслював потребу в формулюванні нової національної ідеї України: «Маючи в своїй нації і Схід, і Захід, мусимо ці два напрями під гаслом єдності нашої національної індивідуальності весь час в собі гармонізувати. Без такої гармонізації ми гинемо як нація: не завойовані ніколи чужою зброєю, а завжди власним внутрішнім розкладом підпадаємо під впливи то східної Москви, то Західної Польщі».
У «Листах до братів-хліборобів» він наголошував велике значення та потребу у синтезі подібної об’єднуючої ідеї, із відходом від спрощеної національної містечковості до формулювання ідеалів власного «українського месіанізму»...
Але брак справжньої культури і масштабного світогляду, примітивна містечковість і самозакоханість більшої частини тодішньої політичної еліти не дозволяли їй вийти за межі гасел: «Земля — селянам!», «Заводи і фабрики — робітникам!». Вони були навіть не здатні зрозуміти, що ці гасла є гарною зброєю лише для захоплення влади. Але є безпорадними для її утримання. Тим паче для справжнього національного державотворення в той час, коли більшовики уже перемогли в Росії.
Більшовики ж, використавши ці гасла для захоплення влади спочатку в Росії, навіть загравали певний час із «українізацією» культурного життя в радянській Україні. Потім, набравши силу, репресивний апарат нової імперії знищив національно свідому українську інтелігенцію і оголосив на десятиліття «український буржуазний націоналізм» однією з головних своїх ідеологічних мішеней. Штучний голодомор у 1932 — 1933 роках знищив мільйони трудового селянства дрібних і середніх землевласників в Україні як клас. Залишки селянства були покріпачені для потреб нового «соціалістичного сільського господарства». Соціальна база для опору більшовизму в Україні, про яку мріяв Скоропадський, було зруйновано на роки.
На відміну від Петлюри і Винниченка, Павло Скоропадський передбачив подібний розвиток подій в Україні на багато років уперед. «Я не маю сумніву, як не мав і раніше, що всілякі соціалістичні експерименти, в разі, якщо уряд буде соціалістичний, повели б негайно до того, що вся країна протягом шести тижнів стала б здобиччю всеосяжного молоха більшовизму. Більшовизм, знищивши всіляку культуру, перетворив би нашу країну на висохлу пустелю, де з часом усівся б капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м’якотілий, який жеврів у нас досі, а всесильний бог, у ногах якого буде плазувати той таки народ».
Чи не нагадує це наші дні, коли в сучасній Україні з’явилися нові «всесильні боги» — олігархи, які відіграють наразі в її суспільно-політичному житті значно більшу роль, ніж сто років тому? Брак справжніх національної аристократії і політичної еліти України й у наші часи є однією із головних проблем успішного національного державотворення.
Характерним у цьому плані є відкритий лист до Головного отамана Симона Петлюри, який очолив державний заколот проти Гетьмана, від ще одного яскравого представника військової аристократії того часу полковника Петра Болбочана. В опублікованому ним листі від 26 січня 1919 року, герой боротьби із більшовизмом на сході України і в Криму, наголошує: «Бідна Україна, ми боремося з більшовизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч більшовизмові й більшовикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці, замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями».
Цей характерний лист вартував життя мужньому офіцерові, іще одному можливому «українському Бонапарту», якого так боялись українські соціал-демократи. Невдовзі після його опублікування, за наказом Симона Петлюри полковник Петро Болбочан, який фактично приєднав перед цим Крим до України і звільнив її південний схід від більшовиків, був заарештований, по-звірячому катований і розстріляний у тому самому 1919 році. «...Петлюра енергійний.., з шабльоновим демократизмом, честолюбець. Він боїться за свою популярність і за всяку ціну хотів би її зберегти. Коли для цього треба буде стати більшовиком, він стане ним. Коли гетьманом — стане гетьманом...» так характеризував його навіть Винниченко.
На спеціальному засіданні в квітні 1934 року Товариства українських правників і Товариства запорожців у Празі, яке розбирало справу страти полковника Петра Болбочана, колишній голова українського уряду, однопартієць Петлюри, соціал-демократ Б.Мартос, так мотивував рішення уряду про його страту: «...От питаєте мене чому розстріляли Болбочана? Уявіть собі панка, виголений, напудрений, надушений, в лакованих чоботях, в пагонах.., та хіба ж це український старшина, та це ж справжній реакціонер. Уявіть, що було б із нами, якщо б запанувала його реакція — треба було розстріляти — ну і розстріляли...»3.
«Якщо вони, тобто Директорія, не візьмуться за розум і знову виженуть усіх російських чиновників і посадять туди своїх безграмотних молодих людей, то із цього вийде хаос, не кращій, як це було при Центральній Раді. Коли я говорив...: «Почекайте, не поспішайте, створюйте власну інтелігенцію, власних фахівців по усім напрямам державного управління, вони відразу вставали на диби і говорили: «Це неможливо»...
Обставини, які щасливо склалися для українського руху (лютнева революція в Росії. — Авт.), затьмарили усім цим діячам (у Києві. — Авт.) голови, і вони закусили вудила, але, думаю, не надовго. Галичани більш інтелігентні, але, на жаль, їхня культура із-за історичних причин, сильно різниця від нашої... особливо, що стосується ненависті до Росії... Для них є не важливим, що Україна поки що без Великоросії задихнеться, що її промисловість ніколи не розвинеться, що вона буде повністю у руках іноземців, і що доля їх України — бути населеною якимось злиденним селянством...
Але, з точки зору соціальної, галичани є більш поміркованими, вони не є соціалістами, а просто демократично налаштованими людьми. У цьому сенсі вони були б дуже корисними і вгамували б жар нашої інтелігенції, яка була вихована в російських школах із усіма їх негативними рисами (авторитаризму. — Авт.)... Окрім цього, ще одна риса, що стосуються уже багатьох діячів (при владі в Києві. — Авт.), — безпринципність, повна відсутність благородства. Жалілись, що при старому режимі крали, але не можна собі уявити наскільки це явище збільшилось зараз, під час революції»2.
Природно, що подібні псевдополітичні «еліти» були неспроможні і навіть не ставили перед собою завдання формулювання нової національної ідеї України, як сучасного їм бачення найвищих духовних, соціально-економічних і державоутворюючих цінностей українського народу. Цінностей, які могли б об’єднати навколо себе і Захід, і Схід України і стати основою для формування зрозумілої не тільки українцям, а й усьому світу — стратегії національного розвитку України.
Але, чи є це питання таким уже важливим і актуальним для українців сьогодні, через сто років від часу Третього Гетьманату? Чи були нами враховані помилки минулого та, на основі сучасних знань світу, вироблене нове власне бачення? Адже відомо, що народи в ньому формуються не самі по собі, а під впливом власних національних еліт.
Відповідаючи на запитання: від кого сучасна Україна перейняла свій спадок, маючі на увазі досвід Третього Гетьманату, доктор історичних наук, професор Юрій Терещенко так окреслив цю проблему: «Якщо вважати спадком те, що зробив (перший президент України після відновлення її незалежності у 1991 році. — Авт.) Кравчук, то він перейняв спадок УНР... Якщо ж ми захочемо перейняти гетьманську державу, то ми повинні зробити цілу низку кроків. По-перше, трансформувати наш суспільно-політичний устрій, відновити Третій гетьманат... Але, це тільки перший крок. Ідеологічно треба знати, що ми хочемо? До влади (у наші часи. — Авт.) прийшов олігархат. Як повернутися до цивілізації? Треба змінити ситуацію докорінно. В який спосіб — це питання...»
Історичний досвід людства свідчить про те, що були і є народи і нації, які не мали і не мають формалізованої й усвідомленої більшістю цих народів ідей і стратегій їх власного національного розвитку. Це правда. Маркс і Енгельс їх відносили до «недержавних народів».
Такі народи і нації були і існують і зараз. Але, той же історичний досвід свідчить про те, що, по-перше, подібні народи не змогли стати самостійним суб’єктом історії, а по-друге, вплив таких народів, як на власний прогресивний розвиток, так і на розвиток усього людства, був історично мінімальним.
«Сплячі народи», як їх називав Кемаль Ататюрк «або зникають, або прокидаються рабами».
Історія людства довела також, що саме національна ідея, що віддзеркалює історію виникнення конкретного народу і його особливість серед інших народів світу, якраз і визначає на певних критичних фазах його розвитку місію його існування. Уявляючи собою сконцентровану самосвідомість, мету і сенс існування будь-якої успішної нації, чи народу світу, саме вона і створює передумови для їхнього подальшого прогресивного розвитку. В нашому випадку, за Липинським, вона має визначати напрям розвитку «українського месіанізму». Для прикладу, історію сучасної європейської цивілізації неможливо уявити без впливу на її розвиток народів і націй, які в різні часи керувалися і були об’єднані власними національними ідеями, завдяки чому і стали її активними творцями:
«Сенат і народ — правлять Римом!», «Культура і сільське господарство — будуть одвічно кормити Францію», «Володар морів — Британія!», «Свобода, Рівність, Братерство!», «Усі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід’ємними правами на життя, свободу і прагнення до щастя», «Один Бог — одна Вітчизна, Німеччина — понад усе!», «Відродження! Італію ми створили, залишилось створити італійський народ!», «Честь і Вітчизна! Ще Польща не загинула!», «Православ’я, Монархія, Народність», «Пролетарі усіх країн — єднайтесь!», «Франція без величі, перестає бути Францією», — ці та інші відомі гасла уже активно впливали на хід світової історії.
Ці гасла змінювали не тільки народи, які їх проголошували, вірили в них і вмирали за них, а й матеріальний і духовний світ навколо цих народів.
Тому що секрет креативності не тільки людини, а й цілих народів, згідно з виразом Бакміністера Фуллера, полягає ще й у тому, що: «Ти ніколи нічого не зміниш на краще, якщо будеш боротися із існуючою реальністю. Якщо хочеш щось змінити, створи нову модель, щоб стара просто зістарилась».
Отже, підсумовуючи уроки державотворчої діяльності та думки і ідеї Гетьмана Павла Скоропадського, а також, враховуючи теперішні знання про сучасні форми європейської демократії, що активно розвивалися за останніх сто років, сформулюємо сучасну національну ідею України. Для цього спочатку окреслимо три основні правила, якщо бажаєте, три основні закони існування сучасної демократії, які ще більше віддзеркалюють якість думок і практичних кроків Павла Скоропадського в його демократичній політиці державного будівництві України 1918 року.
Першим правилом (законом) сучасної демократії можна назвати закон необхідного рівня розвитку соціально-економічної бази та політичної культури громадянського суспільства для забезпечення успішного функціонування інститутів влади при демократії.
Він полягає в тому, що: необхідними, але не достатніми умовами для існування в країні успішної демократії є наявність у ній критичної маси заможного середнього класу та певного рівня політичної культури її громадянського суспільства, які мають бути достатніми для забезпечення функціонування в країні демократичних інститутів влади, контролю над ними із боку громадянського суспільства та адаптації алгоритмів їх управління в залежності від змін, як внутрішнього, так зовнішнього середовища навколо країни.
Другим правилом (законом) сучасної демократії можна назвати закон конфігурації (розподілу, балансу і противаг) органів влади при демократії.
Він полягає в тому, що справжня а не формальна, виборність, підзвітність та прозорість органів влади при демократії, а також рівність громадян перед законом, можуть бути забезпечені лише при відокремлені одна від одної трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової, при максимально можливій передачі більшості внутрішніх функцій держави на можливо найнижчий рівень управління в органах місцевого самоврядування.
Третім правилом (законом) сучасної демократії назвімо закон умов політичної стабільності, сталості і фаховості органів державного управління при демократії.
Він полягає в тому, що необхідною, але не достатньою умовою для політичної стабільності при демократії є наявність в країні принаймні двох, заснованих на ідеології демократії, не вождистського типу, партій, які є протилежними одна одній лише консервативним та ліберальним баченням світу, але є об’єднаними спільними принципами: виборності, підзвітності і відкритості органів влади перед суспільством. Вони повинні бути спроможними на ефективний контроль над виконавчою гілкою влади при періодичному перебуванні однієї із партій в парламентській опозиції по відношенню до іншої — тимчасово правлячої партії.
При цьому, збереження сталості і фаховості органів державного управління повинно забезпечуватися законодавчо визначеною системою захисту у владних структурах аполітичних професіоналів — носіїв інституційної пам’яті, фаховості і сталих державницьких традицій -щодо переобраних після кожних виборів, їх політично призначених керівників, а також вільними від монопольного впливу і фаховими засобами масової інформації.
Ці закони, а також історичні коріння і досвід українського народу, дають підґрунтя для формулювання сучасної, як її бачу, національної ідеї України в трьох її вимірах: духовному, соціально-економічному і державоутворюючому, або наступними трьома фразами-гаслами:
1. БОГ, СВОБОДА, СІМ’Я і УКРАЇНА — завжди були і залишаться найвищими духовними цінностями УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ,
2. КУЛЬТУРА, НАУКА, ЗЕМЛЯ та ВЛАСНІСТЬ, яка є справедливо і збалансовано розподілена між громадянами і державою — будуть одвічно кормити УКРАЇНУ,
3. ВИБОРНІСТЬ, СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ЗАКОННІСТЬ і АРМІЯ — будуть завжди захищати права українців на життя, свободу і щастя та боронити соборність і незалежність УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.
На мою думку, поєднання цих ідей — гасел разом із сформульованими вище законами («архітектурним планом») будівництва в Україні сучасної європейської демократії, могли би бути найкращим подарунком та вшануванням пам’яті Великого Українця — Гетьмана Павла Скоропадського.
Література:
1 «История человечества. Всемирная история. Пятый том. Под редакцией д-ра Г. Гельмольта, Перевод с немецкого со значительными дополнениями для России известных русских ученых, издательство « Просвещение», С— Петербург, 1896 г. .., одобрено Учебным Комитетом собственной Его Императорского Величества Канцелярией для учебных заведений.., в том числе военно— учебных...»
2 Скоропадський, «Спогади, кінець 1917 — грудень 1918», «Наш формат», Київ, 2016
3 В.Сідак, Т.Осташко,Т.Вронська «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника», «Темпора», Київ, 2009
