Міло Джуканович, незмінний політичний лідер Чорногорії, переміг на президентських виборах уже в першому турі. За даними чорногорської Державної виборчої комісії після підрахунку 100% бюлетенів, голова правлячої Демократичної партії соціалістів Джуканович здобув 53,9% голосів виборців, тоді як кандидат від об’єднаної опозиції Младен Бояніч — 33,4% голосів.
Тепер з крісла партійного лідера ДПС Джуканович пересяде в крісло голови держави. Але від цього переміщення мало що зміниться в його реальному статусі, в політичному курсі країні й у житті «малих чорногорців». «День бабака», — називають підсумки виборів чорногорські опозиційні видання.
ХТО ТАКИЙ МІЛО ДЖУКАНОВИЧ
Джуканович ще з початку 1990-х є тим, хто насправді керує Чорногорією.
1979 року він долучився до лав «Союзу комуністів Чорногорії». Із 1991 року СКЧ став Демократичною партією соціалістів Чорногорії (ДПС). Із жовтня 1998 року Джуканович очолює ДПС.
ФОТО РЕЙТЕР
Із 1991-го до 1998 року він був прем’єр-міністром Чорногорії, у 1998—2002 рр. — президентом республіки, із 2003-го до 2006 року — знову прем’єром.
Протягом 2008—2010 та 2012— 2016 рр. Джуканович очолював чорногорський уряд.
19 березня 2018 року Демократична партія соціалістів висунула Міло Джукановича кандидатом на пост президента країни.
До того, тобто останні півтора року, він перебував у статусі «звичайного» політичного діяча без державної посади. Але від того його політична вага і вплив на процеси в країні та регіоні ніяк не змінювалася. Наприклад, на урочистостях з нагоди приєднання Чорногорії до НАТО у штаб-квартирі Альянсу в червні минулого року не обійшлися без лідера ДПС «у перших рядах».
Тобто ми кажемо «Чорногорія — маємо на увазі «Джуканович», кажемо «Джуканович» — маємо на увазі «Чорногорія». Але цей випадок багато в чому не настільки є однозначним, яким здається.
Чорногорська опозиція увесь цей час говорить про диктатуру, авторитаризм, про зв’язки з мафією та корупцію. Але парадокс у тому, що єдиноосібному лідерові Чорногорії із сумнівною репутацією, колишньому комуністові, вдалося провести країну через війну, здобути для своєї Батьківщини незалежність, привести колишню югославську республіку до НАТО і зробити маленьку балканську країну кандидатом №1 на вступ до Європейського Союзу.
ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ БЕЗ ВІЙНИ
Цей довгий шлях розпочався ще на самому початку югославської війни. Тоді, восени 1991 року, мобілізовані чорногорські резервісти Югославської народної армії були головною ударною силою військ, що напали на хорватський Дубровник. Але завершити війну за кілька днів, «випити ввечері каву на Страдуні», головній вулиці Старого міста Дубровника, чорногорцям не вдалося. Замість легкої прогулянки дубровницька кампанія виявилася виснажливою та дуже важкою. В тилу, на Батьківщині, зростали антивоєнні настрої, преса писала про «гірку каву на Страдуні», противники війни проводили мітинги за мир... За єдину Югославію чорногорці ще готові були воювати. Але за «Велику Сербію», яку почав будувати Белград замість СФРЮ, — ні.
Після поразки та відступу ЮНА від Дубровника Чорногорія фактично й розпочала свій шлях «подалі від Сербії». І Міло Джуканович, який розпочинав свою політичну кар’єру в якості соратника Слободана Мілошевича, очолив цей рух.
Після дубровницької кампанії Чорногорія вже не проводила на своїй території мобілізацію до лав ЮНА, югославська республіка погодилася тільки на «трудову мобілізацію». Чорногорські серби брали активну участь у військових діях, зокрема на керівних посадах в ЮНА, але саме як провідники політики Белграда, а не Подгориці.
Міло Джуканович вважав забезпечення мирного життя в Чорногорії у час, коли навколо вирувала війна, одним із головних досягнень. Хоча, насправді, цілями для бомбардування НАТО 1999 року були також військові об’єкти і на території Чорногорії, але бомбили об’єкти Югославії. Чорногорія не розцінює себе як спадкоємця імперії (на відміну від Сербії).
2006 року мирним шляхом, після референдуму Чорногорія вийшла зі складу Союзної Республіки Югославія, відокремилася від Сербії. Міло Джуканович тоді був лідером Руху за відновлення державної незалежності Чорногорії й очолив процес проведення референдуму про незалежність країни 21 травня 2006 року.
БРАТИ, АЛЕ...
Головною опорою незалежності Чорногорії стали не тільки патріотично налаштовані чорногорці, а й усі основні національні меншини країни — передусім албанці, а також боснійці (босняки) та хорвати. На президентських виборах 15 квітня цього року за Джукановича знову проголосували представники меншин, а першим, хто привітав нового президента, стали лідери сусіднього Косово (яке Чорногорія, звичайно, визнала).
Водночас основні опозиційні до Джукановича та його політичних соратників сили — це партії, що орієнтуються на Сербію (а деякі — безпосередньо на Росію). І це ще один парадокс Чорногорії: серби, «братський», слов’янський та православний народ, сусіди, є найзапеклішими та найчисленнішими опонентами незалежної Чорногорії. Тоді як мусульмани боснійці (босняки), католики хорвати та неслов’яни албанці, серед яких є не тільки православні, а й мусульмани та католики, підтримують чорногорську незалежність.
Таке ж розділення спостерігаємо і щодо питання євроатлантичної інтеграції: сербські та проросійські сили — проти, а партії національних меншин — за.
ДО НАТО БЕЗ ШПИГУНІВ
Взагалі шлях до НАТО — це окрема глава в історії Чорногорії, яку зараз мають ретельно вивчати українські євроатлантисти.
Чорногорська влада роками виконувала всі настанови Альянсу щодо реформ і запровадження «натівських» стандартів. Але прорив відбувся лише після того, як Подгориця спільно із західними партнерами провела «зачистку» російської агентури в оборонному відомстві та спецслужбах. Саме ця «реформа», до речі, дала змогу запобігти державному перевороту в країні на минулих парламентських виборах 2016 року. Агентам російських силових відомств просто не вдалося «спрацюватися» з чорногорськими силовиками.
Взагалі зрада, тим паче — державна зрада або політична корупція, не притаманні Чорногорії, хоч країна, м’яко кажучи, не є «зоною вільною від хабарів» та мафіозного впливу. Є така думка, що з чорногорськими посадовцями можна «вирішити» будь-яке питання. Крім одного — вони не продають свою власну політичну позицію та інтереси своєї країни.
ЛЮБІТЬ ЧОРНОГОРІЮ
Є, звичайно, серед чорногорських політиків і такі, що перебувають в опозиції не тільки до чинної чорногорської влади, а й до Чорногорської держави. Точніше, вони просто є прихильниками іншої країни — сусідньої, «братської», з якою «колись були в єдиній великій державі». Напевно, подібну опозицію «до країни» десь можуть сприйняти як парадокс, але не в Україні.
Ця ситуація, цей розкол суспільства за лінією — або незалежна Чорногорія, або повернення «під крило старшого брата» — звісно, є дуже вигідним Джукановичу, тому що мобілізує на його підтримку під час будь-яких виборів не тільки його прихильників як політика та державного діяча, а й усіх патріотів Чорногорії та всіх антисербськи (та антиросійськи) налаштованих громадян.
Цей політичний ландшафт, здається, є мрією багатьох кандидатів у президенти України. Але є одне «але».
Протягом багатьох років мого спостереження за чорногорською політикою я не припиняла думати про те, як їм це вдається — бути «мафією», корупціонерами, авторитарними лідерами, але розвивати свою країну і наполегливо й, головне, успішно просувати її на шляху євроінтеграції? Дотепер я знайшла лише одну відповідь на це запитання: чорногорські політики просто люблять Чорногорію і не торгують Батьківщиною.
І цей нюанс обов’язково слід мати на увазі тим політикам, які захочуть повторити політичний шлях Джукановича в Україні.
