У 2016 році Нобелівський комітет присудив Девіду Тоулессу, Данкану Галдейну і Майклу Костерліцу премію з фізики за вивчення явищ, які звуть «дивними формами матерії».
Мене заінтригувало це таємниче поняття. Саме визначення «дивної форми матерії» здалося мені близьким: таке враження, що воно стосується не лише фізики, але й дуже пасує ще одній сфері - міжнародним відносинам.
Міжнародні відносини – це справді дивна форма матерії, яка розвивається за правилами аж ніяк не тотожними внутрішнім справам суверенних держав. Томас Шеллінґ, видатний конфліктолог і теоретик міжнародних відносин, ще в 1960-х роках прямо порівняв цей світ із відносинами в середовищі організованої злочинності…
Коли у 2014 році Андрій Дещиця запросив мене повернутися у Міністерство закордонних справ, ми навіть не могли уявити, як після агресії Росії похитнеться наше уявлення про цивілізовану непорушність сучасних міжнародних відносин у XXI столітті. Під удар потрапило все. Раціональність рішень ворога і партнерів, система міжнародної підтримки, своєчасність світової реакції - ледве не кожне з цих понять зазнало зламу і переоцінки: ми стали свідками, як до нас увійшла агресивна історична стихія і війна розтрощила більшість традиційних уявлень про світоустрій. Відтоді переломний стан суттєво не змінився: все, що колись здавалося непорушним, й далі виглядає крихким чи взагалі перетворилося на пил.
У хрестоматійній розмові Збіґнєва Бжезінського з Брентом Скоукрофтом про майбутнє американської зовнішньої політики є дотепний пасаж про інертність дій на міжнародній арені та застарілість як нинішніх світових інститутів, так і внутрішніх державних структур: «подивіться на всі наші установи… сьогодні ми (Сполучені Штати), як ніколи, готові воювати у Другій світовій», іронічно сказав Збіґ.
Як правило, ми мислимо минулим. Це – наш природній горизонт. І наші дії дуже часто є прямим наслідком цього. Спостерігаючи за міжнародними відносинами, можна помітити цікавий феномен. На момент ідентифікації багато процесів вже є відлунням. Це як дивитися на нічне небо: перед нами –панорама минулого і сучасного одночасно, і треба пам’ятати, що без розуміння себе, власних координат, без знань та належного інструментарію ми можемо з фатальною легкістю помилитися в оцінці того, що знаходиться перед нами, – метеорит, планета, далеке світло реального тіла, його залишок, чорна діра чи дивна, невидима, екзотична форма матерії.
У центрі цього плинного космосу, втім, перебуває один постійний і химерний фактор, реальний і невловимий водночас, - незмінна висока і приземлена людська вдача. Це, природно, одна із головних констант, які понад усе парадоксально впливають на міжнародні відносини.
В одному з останніх інтерв’ю Лех Валенса розмірковує над тим, як надходить нова доба і формується новий світ. На його погляд, головне питання цієї будови – на якому фундаменті тепер зводити всю архітектуру, бо кожен з учасників наполягає на власній конструкції. Це - слушне спостереження: все навколо справді переживає далекосяжну трансформацію. Але якщо не станеться масштабного катаклізму, дискусія про наріжні камені світоустрою може тривати ще безконечну кількість часу. Це – never-endingstory. Майже, як реформа Ради Безпеки чи ООН загалом – вона триває практично з моменту заснування.
Мене ж, натомість, цікавить, яким цей мінливий простір мав би бачити український спостерігач і яке місце та роль він реалістично та тверезо визначить для себе у навколишніх змінах.
Я не претендую на вичерпність чи категоричність оцінок. Це – звичайний роздум. Але сама тема, на мій погляд, має фундаментальне значення: чим більше ми вчитимемося самостійно впливати на міжнародні відносини і виховувати в суспільстві те, що можна було б назвати зовнішньополітичним мисленням, тим яснішим ставатиме наше внутрішнє, національне самоусвідомлення.
На мій погляд, зовнішня політика – це значною мірою наслідок уявлення про себе. Така теза, безумовно, є рафінованою, очищеною від багатьох важливих компонентів. Але не боюся помилитися в суті: саме ставлення до себе визначає масштаб наших амбіцій та інтересів у міжнародних відносинах. Безперечно, це ставлення мусить бути адекватним – без переоцінки і недооцінки своїх сил, без хворобливого возвеличення і без самоприниження.
Тут і виявляється особлива й дивовижна фізика міжнародних відносин. Одним із найважливіших факторів, які невидимо впливають на цю матерію, є те, що я б назвав«зовнішньою ідеєю» – системою переконань та очікувань, яка об’єднує той чи інший колективний організм і втілення якої вони вважають відображенням власної гідності й універсальним благом. Сила такої ідеї може виявитися могутнішою, ніж зовнішні обставини, уявна історична приреченість або чисельніші й потужніші сусіди.
Я не маю на увазі, що у сфері зовнішньої політики можуть ефективно діяти ірраціональні пориви. Це не так. Але існують переконання, які здатні суттєво впливати на колективне мислення. Це і є зовнішня ідея або форма римського dignitas – чесноти гідності, якої прагнеш дотримуватися сам і з позиції якої звертаєшся до світу.
Якщо ми постійно розглядатимемо себе ураженим, покаліченим і залежним народом, то жодна географічна велич нам не допоможе: ми й надалі залишатимемося територіально великою державою з локальним мисленням. Водночас розширення власного інтелектуального масштабу та геополітичного погляду і перетворення його доктринальних елементів на тривалу та послідовну справу, яку поділяє суспільство та послідовно впроваджує політичний істеблішмент, здатне перетворити історичного аутсайдера на потрібну, відчутну та помітну силу.
Почуття dignitas неможливе без пасіонарності. Це і є той справжній, а не штучний пафос, який дозволяє реалізовувати великі завдання. Пасіонарність є ознакою справжнього лідерства. Пасіонарність виключає подвійні стандарти, інакше вона втрачає смисл. І вона ніколи не буває абстрактною: її головним носієм завжди виступає широкий національний політичний клас, здатний до порозуміння і довгострокового втілення масштабних справ.
Розмірковуючи над цими категоріями, я жодною мірою не хочу поповнити ряди тих, хто змагається у спробах показати уявний шлях вперед чи впіймати українську національну ідею. Глибоко та іронічно про це нещодавно написав Іван Дзюба. У свої слова вкладаю інший сенс: багатостолітня традиція нашої політичної думки природнім чином виокремлює головні постулати, які вирізняють Україну не лише в плані внутрішнього розвитку, але й присутності в світі. І хоч нам бракує безперервного зовнішньополітичного погляду, з багатьох цікавих уламків можна відтворити цікаву та неповторну мозаїку ідей. У цій мозаїці ми побачимо й себе. І це оригінальне та виразне зображення нам треба показати світу.
Відзначу лише найбільш очевидні моменти.
Рівність. Для історичного зовнішньополітичного апарату України насамперед притаманна ідея рівності. Попри всі потрясіння, ця глибока ліберальна ідея збереглася й тепер. Вона, фактично, є першоджерелом нашої державності і ключовою антитезою будь-якій формі імперіалізму та міжнародної дискримінації.
Дбати про інших. Україна – занадто велика, щоб захищати суто власні інтереси. Це – наступна риса нашої традиції. У щоденній практиціми повинні навчитися мислити широкими міжнародними категоріями, враховуючи і дбаючи про потреби значного кола сусідніх держав. Це - своєрідна місія спільного порятунку, колективного захисту і розвитку.
Стримування Росії та будь-яких виявів експансіонізму в регіоні. Імперіалістична Росія є екзистенціальною загрозою для нашої державності. Ця загроза не зникне ані в осяжній, ані в далекій перспективі. Саме тому довгострокове стримування Росії, щоб змусити Кремль дотримуватися цивілізованих правил співжиття, повинне бути непорушним елементом нашої доктрини. Водночас у полі нашого зору має бути стримування будь-яких інших експансіоністських настроїв, які походять не лише з Москви. Не можна легковажити такими сигналами. Але треба навчитися реагувати на старих демонів ясно і твердо, дбаючи про безумовну моральну правоту. Саме цей підхід найбільше відповідає нашим інтересам та ідеї рівності.
Розвиваючи минулі й сучасні ідеї нашої зовнішньополітичної практики, побачимо, що наступними елементами, які потребують постійної уваги, є урізноманітнення наших регіональних зв’язків та зміцнення європейської та євроатлантичної єдності. Нам потрібен партнерський союз держав-сусідів, впливовий Європейський Союз і ефективний зв'язок Європи із Сполученими Штатами.
На моє переконання, головними завданнями нашої зовнішньої політики на довгострокову перспективу є дві ключові мети.
Насамперед це - досягнення надійних колективних гарантій безпеки для України, а отже, набуття членства в НАТО. Лише такий стратегічний підхід дозволить не допустити довгострокового вакууму безпеки в нашому регіоні, що здатен постійно становити загрозу для стабільності всієї Європи, і закласти основи для відновлення нашої територіальної цілісності.
Рівнозначним завданням національної зовнішньополітичної роботи є масштабне культурне відкриття України, а отже, наше повернення на ментальну карту світу. На мій погляд, ці задачі є найвагомішими з усіх можливих пріоритетів.
Безпековий захист і культурне повернення, втім, неможливі без виразної платформи цінностей і принципів, яка повинна бути в основі нашої зовнішньополітичної діяльності. Ми не маємо права розкоші на ціннісні компроміси. І ми не маємо права на невиразну, ідейно замкнену, нецікаву зовнішню політику.
Саме ці міркування, на мій погляд, й відображають основні риси нашої зовнішньої ідеї. Для її розвитку потрібні численні творчі ходи та задуми. Для її розвитку потрібно зробити ґрунтовний акцент на освіті та популяризації в Україні найавторитетніших передових ідей, які формують сучасну дискусію у сфері міжнародних відносин. Для її розвитку потрібна зріла політична воля великої кількості людей, які взялися за здійснення керівництва нашою державою…
У роз’ясненнях Нобелівського комітету стосовно минулорічного рішення у сфері фізики йшлося про те, що лауреати зробили прорив у вивченні світу, де матерія існує в дивних станах. Кажуть, що цей прорив може відкрити нові перспективи для багатьох наступних відкриттів і створення інноваційних матеріалів.
Міжнародні відносини також здатні допомогти нам здійснити прорив і навчитися бути суб’єктом, відповідальним і відчутним учасником світового життя, який дбає не лише про власний порядок денний, але й про цивілізований регіональний і світовий лад.
Ми здатні подивитися понад горизонт минулого і розпочати щонайменше мріяти, творчо уявляти майбутнє. Дивна матерія міжнародних відносин дозволяє такі аномалії. Головне, бажання їх здійснити.
