Угода, укладена у грудні в Буенос-Айресі між президентом США Дональдом Трампом та його китайським колегою Сі Цзіньпіном, змусила багатьох зробити висновок, що торговельна війна двох країн невдовзі завершиться. Такий оптимізм помилковий, проте такими ж помилковими є і страхи щодо настання глобального економічного спаду, зумовленого розривом в американсько-китайських відносинах.
Регулярні двосторонні сутички, поза сумнівом, триватимуть. Ми бачимо це на прикладі проведеного на початку грудня арешту фінансового директора компанії Huawei Мен Ваньчжоу. Проте, пропри економічне суперництво і політичні розбіжності між США і Китаєм, катастрофічний результат буде малоймовірним, якщо США визнає реальність у трьох аспектах.
По-перше, американська влада має змиритися з «новою нормальністю» позицій Китаю, який може похвалитися найбільшим у світі ВВП (у перерахунку за паритетом купівельної спроможності). Так само як США мали найбільшу економіку в XX столітті, так і Китай буде країною з найбільшою економікою у XXI столітті. Втім, за будь-якого сценарію Америка, звісно, залишатиметься великою економічною державою.
По-друге, США слід визнати необхідність структурних економічних реформ у власній країні, подібно до того, як це зробив Китай чотири десятиліття тому, хоча з цілковито іншими акцентами і траєкторією. Замість звалювати провину за свій величезний торговельний дефіцит на буцімто несправедливі методи торгівлі, що до них вдаються інші країни, США слід замислитися над своєю нестійкою економічною політикою, спадом промислових потужностей і недостатніми інвестиціями в інфраструктуру, освіту та професійну підготовку.
Якщо американська влада продовжить фокусуватися на задоволенні інтересів Волл-стріт, великого бізнесу неоліберальних економістів, тоді економічні показники країни погіршуватимуться, а нерівність у статках між американцями й надалі зростатиме. Це, у свою чергу, підвищить ризик зростання соціальної нестабільності, екстремізму та популізму. Американська еліта не може собі дозволити проігнорувати явні застережні знаки, подібно до того, як вона прогавила виникнення пухиря на ринку субстандартної іпотеки, що спровокував фінансову кризу 2008 року.
Нарешті, Америці потрібно краще зрозуміти геополітичні перспективи і наміри Китаю, оскільки це та галузь, де некоректні оцінки можуть призвести до непотрібного конфлікту. Приміром, західні теорії міжнародних відносин передбачають, що економічна сила Китаю неминуче перетворить його на домінуючу глобальну державу, проте історія країни дає змогу зробити інший висновок.
Китай ніколи не прагнув до агресивного географічного розширення, навіть коли мав сили для цього. Такий підхід відповідає важливій класичній доктрині, якою керувалися китайські імператори і яка відома як «доктрина середини». Згідно з цим ученням, будь-які спроби прагнення до світового панування завжди призводять до національного руйнування і несуть народові лихо.
Окрім того, Китай неабияк потерпів від імперіалізму і колоніалізму інших держав у не такому далекому минулому, і не має бажання повторювати цей досвід. Показово, що Китай утримувався від втручання у внутрішню політику інших країн під час нещодавнього нарощування свого оборонного потенциалу.
Багато світових лідерів, а надто Трамп і президент Росії Володимир Путін, схоже, переконані в тому, що військова сила і стратегічний примус є найкращим мірилом конкурентоспроможності й гарантією безпеки. Але військове і політичне домінування, що спирається на силу чи примус, перестало бути критично важливим чи навіть релевантним у міжнародних відносинах.
Китай хоче справедливої і відкритої глобальної системи, в якій можуть брати участь усі країни на рівних підставах і яка стимулює економічну співпрацю. Китай хоче й надалі підвищувати добробут свого народу і вірить у те, що мир у всьому світі найкраще зберегти, коли всі країни економічно успішні. Звісно, будучи однією з провідних економічних держав, Китай і сам неминуче дістає значні вигоди від миру на планете.
Утім, китайське керіництво має серйозні проблеми, пов’язані з підтримуванням темпів економічного зростання країни. У деяких традиційних промислових галузях китайські компанії конкурентоспроможні, а їхній потенціал у багатьох інших галузях зростає, проте Китай надто залежить від імпорту технологічно інноваційних товарів, наприклад, медичної техніки із Заходу. Торішня заборона США на продаж сучасних напівпровідникових чипів телекомунікаційної компанії ZTE (після того, як вона порушила експортні правила США) явно продемонстрував технологічну неповноцінність Китаю.
Окрім того, Китаю треба створювати достатню кількість робочих місць для найбільшого в світі населення працездатного віку, зокрема восьми мільйонів випускників університетів щороку, хоча при цьому йому також доводиться нести тягар суспільства, що старіє.
За нинішніх часів випробувань ідеологічна битва щодо того, яка з моделей економічного розвитку найкраща, не дасть нікому вигод. США і Китай — це дві найбільші в світі економіки, і вони несуть особливу відповідальність за керування мирним переходом до нового багатополярного міжнародного порядку. Вони здійснять цей перехід найбільш ефективним чином, якщо співпрацюватимуть і спільно впораються з проблемами, які неминуче виникнуть.
Для США це означає необхідність визнання, що спроби економічно перемогти чи стримати Китай не розв’яжуть їхніх внутрішніх проблем. У національних інтересах Америки подивитися у вічі реальності й пристосуватися до зростання Китаю.
Проект Синдикат для «Дня»
П. Х. Ю (P. H. Yu), голова ради Інституту нової структурної економіки в Пекінському університеті
