Травневий парад У Москві на честь 70-ї річниці закінчення Другої світової війни обіцяє бути наймасштабнішим святкуванням Дня Перемоги з часів розпаду Радянського Союзу. Червоною площею мають пройти близько 16 000 солдатів, 200 бронемашин і 150 літаків та гелікоптерів мають пролетіти над нею. Ця сцена добре знайома колишнім радянським лідерам, таким як Леонід Брежнєв і Микита Хрущов, які приймали парад на вершині мавзолею Леніна.
Однак, незважаючи на те, що під час другої світової війни Росії мала союзників з Європи та Північної Америки, західні лідери на святкуванні присутні не будуть — це демонстрація несхвалення з боку Заходу вторгнення Путіна до України й анексії Криму. Замість цього до списку високопоставлених гостей президента Росії Володимира Путіна входять лідери Китаю, Індії та Північної Кореї, що лише підкреслює, як мало у Росії друзів у ці дні.
Сюрреалістичний характер цього списку є відображенням зростаючої химерності путінського режиму. Дійсно, спостерігаючи за сьогоднішньою Росією, можна подумати, що дивишся останню частину фільму франшизи «Люди Ікс: Дні минулого майбутнього». Так само як люди Ікс у цьому фільмі об’єдналися з більш молодими копіями себе з минулого, щоб зберегти майбутнє людства, сьогоднішній Кремль повертається до минулого Радянської Росії, в якому йому вбачається сучасна боротьба за виживання країни.
Найважливішими елементами цієї пропаганди є порівняння сьогоднішнього Заходу з німцями, що вторглися до Росії 1941 року й уявлення українських чиновників як «фашистів» та «неонацистів». Кремль спирався на подібні звинувачення, а також на передбачувану необхідність захисту росіян за кордоном, щоб виправдати свою агресію проти України. У своїй промові після анексії Криму Путін заявив, що відмова Заходу «від діалогу» не залишила Росії іншого вибору. «Ми постійно пропонуємо співпрацю за всіма ключовими питаннями, — заявив він. — Ми хочемо зміцнювати рівень довіри, хочемо, щоб наші відносини були рівними, відкритими й чесними. Але ми не бачили зустрічних кроків».
Місяць по тому Путін посилив цей образ росіян, як жертв жорстокого і безкомпромісного Заходу, що набагато переважають його в моральному праві. «Ми менш прагматичний і менш розважливий народ», — стверджував він, додавши, що російська «велич» і «величезні розміри» означають, що «ми маємо щедріше серце».
Неважко побачити паралелі між путінським і сталінським підходом. У своїй промові на початку Другої світової війни Сталін заявив, що «ворог» прагне «знищити» російську «національну культуру», щоб «онімечити» її народ і «перетворити його на рабів». Різниця, зрозуміло, полягає в тому, що нацистський вермахт дійсно вдерся до Радянського Союзу, тоді як Україна просто хотіла сама приймати рішення щодо свого власного майбутнього.
Не захищаючи Сталіна, варто визнати величезний внесок Радянського Союзу — зокрема життя 26 млн громадян — у перемогу союзників у Другій світовій війні. Водночас військовий парад на Червоній площі — за участю майже 35 000 солдатів, 1900 одиниць військової техніки та військового оркестру з 1400 осіб — був заслуженим видовищем. Радянське керівництво не шкодувало коштів на постановку своїх військових оглядів, які, за відсутності зовнішньої воєнної загрози, стали важливим засобом згуртування національної єдності.
Після розпаду Радянського Союзу Росія перестала бути наддержавою і припинила свої військові вистави. Однак 2005 року, на честь 60-ї річниці закінчення Другої світової війни, Путін провів великий парад, і європейські лідери були присутні на ньому, вважаючи, що Росія може мати європейське майбутнє.
Проте тон святкування Дня Перемоги цього року набагато менш натхнений. Як можна святкувати закінчення війни в той час, коли нащадки тих, хто в ній воював (поза сумнівом, осяяні надією, що майбутні покоління будуть жити в мирі), вбивають один одного в маленькій жорстокій війні на сході України? У чому сенс грандіозних феєрверків на тлі стрілянини реальних гаубиць і ракет?
Історик Роберт Пекстон вважав, що можна багато що розповісти про країну з її парадів. Його книга 1966 року «Паради та політика за Віші» описує, як Філіпп Петен, будучи главою режиму Віші у Франції, використовував видовища, реакційну політику й, звичайно, партнерство з Адольфом Гітлером, щоб переконати свою переможену країну в тому, що вона як і раніше має вагу у світі. Режим авторитарного традиціоналізму Віші звеличував родину й батьківщину, а Петен, колишній військовий командир, виступав як своєрідний військовий цар, що підноситься на трибуні.
Паралелі з путінською Росією очевидні. Путін вважає себе новим царем. Його минуле в КДБ диктує його стиль керівництва, який включає скасування вільних і справедливих виборів, переслідування опонентів і просування консервативних цінностей, які він, як і Петен до нього, поєднував із розкладаючим впливом «аморального» і «декадентського» Заходу.
Спираючись на цей підхід, Путін створив альянси зі схожими президентами інших держав, наприклад Башаром аль-Асадом у Сирії і військовим правителем Абделем Фаттах аль Сісі в Єгипті. Китай, друга за величиною економіка в світі, став корисним доповненням у цій колекції дружніх антидемократичних держав, оскільки у нього є свої власні стратегічні образи на Захід.
Однак, на відміну від Китаю, Росія не є зростаючою наддержавою. Путін може спробувати зобразити свої дії в Україні як боротьбу із фашизмом. Але насправді це боротьба за значущість — боротьба, в якій йому ніколи не перемогти. Незалежно від величі параду, йому не приховати правду: дні Росії як наддержави залишилися в минулому. Патріотизм Путіна, як і Петена, це патріотизм переможеного.
