Ідея організації конференції (Париж, Сорбона-Університет Пантеон Ассас, 9-11 березня 2017 р. Див. «День» № 40) виникла, коли я познайомився з Наталкою Пастернак, під час конференції, присвяченої Голодомору. Саме вона розповіла мені про біль, який переживають українці через звинувачення в антисемітизмі та колабораціонізмі під час Голокосту, про туман суджень і непорозумінь, почуття незручності та незнання, яких потрібно позбавитися шляхом копіткої праці, з’ясування того, що сталося, та прямого діалогу пам’яті обох сторін. Існує між українцями і євреями конфлікт, частково зманіпульований радянською владою. Виправданий, тому що — як у всіх країнах Європи, що були окуповані нацистами, — тут були свої праведники, вбивці та спільники вбивць, але найбільше було людей, байдужих до долі співгромадян єврейського походження: це те, що французький філософ (литовського походження) Еманюель Левінас називає «покиненням». Страх покарання, гранично важкі умови існування для всіх (голод, депортації на примусові роботи), баналізація застосування сили пояснюють таку поведінку. Але не виправдовують. І моральний результат цього періоду для європейців, хоч і не катастрофічний, але все ж таки достатньо безславний. У випадку ж України ця реальність перетворена на карикатуру, деформована радянською брехнею, яка від 1945 року зробила все, щоб демонізувати український націоналізм, представлений не інакше, як фашизм, з метою переконати у колабораціонізмі ОУН та співучасті більшості українців у винищенні євреїв. Водночас СРСР забороняв будь-яку форму вшанування чи щонайменшу згадку про долю євреїв, яких було розчинено у вислові «мирні радянські громадяни — жертви варварів», так само, як він забороняв національну історію України. Таким чином, Україна була жертвою подвійного «історичного заперечення» — заперечення української нації та трагедії євреїв, які є частиною національної історії, як зазначив Петро Порошенко під час вшанування роковин Бабиного Яру і, як показали виступи, представлені на конференції в Парижі.
Національне примирення є реальним фактом в сьогоденній Україні, але ця новина ще не дісталася до Західної Європи. Це першопричина як конференції, так і круглого столу, організованого напередодні. Йосиф Зісельс відкрив цей круглий стіл глибоким роздумом про конфлікти і примирення між спільнотами у постімперському суспільстві, що поставило пам’ять про Голокост у потрібний контекст поза безплідними звинуваченнями та виправдовуваннями, вписуючи його в історію України. Поряд з ним говорили Леонід Фінберг, Костянтин Сігов, Володимир В’ятрович, Тарас Возняк та міністр закордонних справ П. Клімкін, який завітав на захід. Ми хотіли показати просування останніх досліджень щодо Голокосту в СРСР, як в Україні, так і в інших країнах, та зробити можливою зустріч і діалог між істориками з України та їхніми зарубіжними колегами. Ми не змогли запросити всіх тих, хто міг би взяти участь, але, на мою думку, нам усе-таки вдалося об’єднати частину найкращих українських істориків та істориків із Франції, Німеччини, Нідерландів та Сполучених Штатів Америки.
РЕЗУЛЬТАТИ КОНФЕРЕНЦІЇ
Виступи на конференції були не тільки високого наукового рівня, але також і принесли нові знання: наприклад, щодо погрому і подій у Львові у 1941 році, щодо українського суспільства західних регіонів, які на момент приходу німців вже два роки як перебували під радянською владою, щодо насилля проти євреїв у регіонах, окупованих румунами, чи ставлення до німців та євреїв місцевих радянських адміністрацій на сході країни. Що, можливо, найважливіше, — це те, що кожен міг долучитися до діалогу, часом жорсткого, але незмінно сповненого взаємної поваги та взаємно корисного з будь-якого огляду. Тривалість конференції — два з половиною дня — дозволила учасникам перезнайомитися і обмінятися думками. Навіть французька колега, настроєна проти українців та сучасної української політики пам’яті (зрештою, погано поінфомована), змушена була визнати своє здивування, коли побачила свободу та переконаність, з якою українські історики дискутували між собою та з колегами з інших країн. Впевнений, що конференція сприятиме міжнародній дискусії з цих питань. Історія Голокосту в СРСР не є остаточно дослідженою, так само, як і історія України ХХ століття. Ця історія отримала свободу вивчення щойно після падіння СРСР, але ми ще далекі від повного її знання та розуміння. В історії великих трагедій немає дрібниць: кожне маленьке відкриття здатне пролити нове світло та сприяти збагаченню колективної пам’яті.
ДРАЖЛИВА ТЕМА
Я знаю, що дехто в Україні та Франції критикував участь у конференції Володимира В’ятровича через його офіційні функції на посаді директора Інституту національної пам’яті та/чи через певні позиції у дослідженнях з історії українського націоналізму під час Другої світової війни. Ця критика не є справедливою. Історичні аналізи В’ятровича дискусійні? Добре, але не більше й не менше, ніж позиції інших істориків стосовно ареалу, який Тімоті Снайдер називає «криваві землі», — тобто йдеться про ту частину Європи, яка була розчавлена нацистською та радянською імперіями. Повертаючись до України, зазначу, що погляди В’ятровича на історію націоналізму напевне заслуговують на критику, але не більше, ніж позиції інших істориків, чиї праці, на мій погляд, страждають на надмірно узагальнений підхід до будь-якого націоналізму, минулого чи сучасного, з незмінною тенденцією порівнювати його з фашизмом. Для них це, до речі, дилема (я не маю на увазі суто пропутінських ідеологів), тому що, з одного боку, вони визнають європейські прагнення України, бажання свободи і демократії, а з другого — реагують гримасами на найменші прояви патріотизму. Так, ніби демократія і Європа несумісні з суверенітетом націй. І останнє щодо В’ятровича. Ми хотіли його запросити власне саме через його офіційні функції, а не в полеміці з цими функціями. Я напевне не говоритиму цього стосовно всіх офіційних меморіальних інституцій на пострадянському просторі, але у випадку України УІНП під головуванням Володимира В’ятровича відіграв надзвичайно важливу роль у вшануванні пам’яті Голокосту в Україні, визнанні цієї трагедії як частини української історії та у ствердженні важливості обов’язку правди та пам’яті в українському суспільстві. Я мав і матиму, вірогідно, жваві дискусії з ним, як і інші колеги, щодо тієї чи іншої теми, але я буду йому завжди вдячним за його внесок у правду і примирення.
Філіп де ЛАРА — сучасний французький філософ, професор Університету Париж ІІ (Університет Париж Пантеон-Ассас, філософія та політичні науки). Експерт з історії тоталітарних режимів. Автор досліджень «Досвід мовлення», «Вітгенштайн, філософ суб’єктивності», «Обряд розуму», «Антрополог Вітгенштайн» тощо.
Переклад з французької Ірини ДМИТРИШИН
