Війна, розв'язана Росією проти України, позначається на всьому комплексі міжнародних відносин. Це виявилося вже в перші дні російського наступу, але повною мірою початок прояснився через місяць після початку боїв.
Узагалі, російський наступ виявився несподіваним для переважної частини світу, і значна кількість політичних діячів і багато держав просто чекали більш-менш задовільної інформації про перебіг бойових зіткнень.
У першій групі країни антипутінська коаліція. Це неформальне об'єднання держав, що практично повністю підтримують Україну економічно, фінансово, політично, а багато хто постачаннями озброєнь та іншої військової техніки.
До другої групи слід віднести країни, які декларують нейтралітет, але перебувають у тій чи іншій близькості до Росії або бажають розривати з нею насамперед економічні та інші відносини. Зокрема, Китай та Індія. З різних причин за досить великих протиріч вони намагаються банально заробити на конфлікті.
Як писала газета Business Standard, Делі може імпортувати цього року 15 млн барелів російської нафти за зниженою вартістю. Постачання може бути здійснено на умовах CIF (cost, insurance and freight), відповідно до якої продавець оплачує доставку товару в порт, страхування, завантаження та фрахт судна. Зважаючи на дуже високу вартість фрахту для Індії це дуже вигідна угода. Наскільки вона вигідна Росії, гадати не будемо. Очевидно, що політика для Москви превалює над економікою.
Китай займає приблизно такі самі позиції, якщо відволіктися від офіційної риторики. Проте вже очевидно, що економічні зв'язки обриваються, а китайські банки не видають акредитиви фірмам для оплати постачання товарів до Росії. Без офіційної позиції таке було б навряд чи можливо.
Арабські країни також поводяться досить обережно, окрім Кувейту, який зайняв відверто проукраїнську позицію.
Для більшості арабських країн Україна — це далеке зарубіжжя. Для монархій Перської затоки з'явилася можливість, з одного боку, зміцнити відносини з Москвою, а з іншого боку, і насамперед, вплинути на динаміку американських зв'язків з регіоном. Ця їхня позиція сформувалася не через велику любов до Путіна, а скоріше під впливом розчарування політикою США.
Для Саудівської Аравії ситуація на нафтовому ринку є важливішою річчю, ніж війна в Україні. Її дуже влаштовують нинішні високі ціни. Тому для Саудівської Аравії важливо зберігати єдність у рамках ОПЕК+ і псувати відносини з Росією для неї немає сенсу.
І, нарешті, група країн, яка вже почала використовувати зв'язаність Москви війною з Україною для вирішення своїх політичних та територіальних проблем.
Ми зупинимося на ситуації на Південному Кавказі у зоні конфлікту навколо Нагірного Карабаху.
Після завершення війни Азербайджану та Вірменії 9 листопада 2020 року було підписано угоду, за якою до регіону було введено російські миротворчі війська. Командування контингентом від початку займало провірменську позицію і крізь пальці дивилося на відновлення так званої армії Нагірного Карабаху та інші порушення угоди.
Ця ситуація ставала предметом багаторазових переговорів Баку з Москвою, але ситуація не покращувалася. Навпаки, вона постійно погіршувалася та загострювалася.
Азербайджан займає щодо війни в Україні формально нейтральну, але більш проукраїнську позицію. Це виражалася у надсиланні гуманітарної допомоги, безкоштовному заправленню на АЗС компанії SOCAR машин швидкої допомоги та рятувальників та низці інших, нехай символічних, жестів, які дуже дратували Москву.
У міру того як російське командування гарячково почало шукати резерви особового складу для поповнення своїх величезних втрат в Україні, черга дійшла й до контингентів так званих миротворців, що перебувають у Вірменії та Таджикистані.
Першими почали вигрібати зі складу бази у Гюмрі у Вірменії. За деякими даними, її склад зменшився вдвічі. Потім дійшла черга до Південної Осетії. Там зняли майже 800 осіб плюс якийсь склад південноосетинських формувань. Їхні танки вже помічені в українських окупованих містах. Є дані, що чисельність миротворчого контингенту у Нагірному Карабаху також зменшилася. У всякому разі, в полон до українських військ уже потрапляють ті, хто там служив.
Було б дивно, якби в Баку не скористалися шансом покращити своє стратегічне становище і поставити на місце вірменських військових у Нагірному Карабаху, які там незаконно перебувають і яких за згодою там бути не повинно. При цьому використовувалося скрутне становище російських миротворців, неспроможних чинити хоч якийсь опір і тим паче розпочати масштабні бойові дії.
Збройні сили Азербайджану зайняли село Фаррух (Парух) та розпочали прокладання дороги до висоти Фаррух (близько 1200 м) біля однойменного села. Ця висота має стратегічне значення, і після закріплення там азербайджанських військових становище вірменських сил у цій частині Карабаху суттєво ослабне. Під прямим прицілом опиняються всі сусідні населені пункти до Ходжали, а також дорога Агдам-Аскеран. Зазначимо, що Ходжали розташований за 10 км на північний схід від Ханкенді (Степанокерта) — головного міста Нагірного Карабаху.
Ситуація для Єревана виявилася надзвичайно небезпечною. Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян двічі розмовляв по телефону з Путіним, але нічого досягти не зміг. Росія просто не може хоч якось допомогти Вірменії. Тим паче що за формальними умовами Азербайджан діє на своїй суверенній та визнаній міжнародним співтовариством території.
Безсумнівно, із ситуації висновок зроблять як у Баку та Єревані, так і у Москві та Анкарі.
Вірменія отримала ще один урок з її тотальної орієнтації на Росію. Москва не прийшла, за великим рахунком, їй на допомогу 2020 року, не прийде й зараз. Тим паче що те, що сталося, є тільки початком звільнення Азербайджаном своєї території.
У Єревані згадали про той неприємний факт, що дипломатична ізоляція, в якій опинилася Москва, кидає тінь і на її союзників. Достатньо подивитися на жалюгідне становище Мінська.
Як спробу виправити становище слід розглядати телефонну розмову міністра закордонних справ Вірменії Арарата Мірзояна з віце-прем'єром та главою МЗС Грузії Давидом Залкаліані, під час якої сторони обговорили питання регіональної та міжнародної безпеки.
Особливого вибору можливості демонстрації дистанціювання від Росії у Вірменії немає, тому була обрана Грузія зважаючи на збільшення напруженості між Тбілісі і Москвою. Тим паче що в останній чути голоси тих, хто пропонує завдати по Грузії ракетного удару.
Як наслідок держави Південного Кавказу почнуть дрейф у бік від Москви. Військові можливості останньої виявилися значною мірою дутими, і рівень її впливу в регіоні стрімко зменшується.
Стратегічно це означає, що почався процес переділу російського спадщини на Південному Кавказі, який Москва стрімко втрачає.
У стратегічному виграші насамперед опиняється Туреччина. Її союзник Азербайджан стає провідною державою регіону і через нього зростає вплив Анкари не лише на Південному Кавказі, а й на держави Центральної Азії, особливо тюркомовні.
Москва почала пожинати плоди своєї української авантюри. Економічні та фінансові видно неозброєним оком. Геополітичні вже на підході.
