Схоже, що підведено своєрідну риску під етапом адміністративної реформи, який стосувався обмеження кількості апарату центральних органів влади, залишилося вести мову про ефективні методи і структуру управління. А оскільки саме до такого етапу подібні реформаторські акції доходять періодично, виникла народна прикмета: кожне скорочення апарату закінчується його збільшенням. Хочеться вірити, що не цією логікою пояснюється ініціатива того ж першого віце-прем’єра, за якою в кожному міністерстві створюються підрозділи стратегічного планування, а в міністрів з’являються два нових заступники: один для роботи з парламентом (як своєрідний політрук), другий — з апаратом. Зрозуміло, що вульгарним є сприймати сенс адміністративної реформи тільки як скорочення штатів, навіть якщо саме цим усе і обмежиться. Ключем до оптимізації державного управління мав стати Закон «Про Кабінет Міністрів». Трирічна історія недосягнутих компромісів освіжає процес його введення в дію. Сьогодні навіть фахівці, які пам’ятають першу написану в цьому законі літеру, не розуміють, куди подівся вже прийнятий Верховною Радою закон і відкликані, за невідомою процедурою, зауваження Президента, якими супроводжувалося президентське вето. Утім, пошуки вже неактуальні, бо в понеділок Президент України Леонід Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект Закону «Про Кабінет Міністрів України», який доопрацьовано за участю уряду і в якому враховано хід адміністративної реформи.
Народний депутат Ігор Коліушко, давній опонент урядової концепції і один із розробників того самого закону, чиї сліди загубилися в анналах історії, вважає, що нині до парламенту надійшов зовсім новий проект:
— Він містить низку нюансів та компромісів між позиціями, але основні спірні питання вилучено із проекту. А без цього закон не вирішить поставлених перед ним завдань і не стане правовим фундаментом подальшої адміністративної реформи. Його прийняття дозволить нічого не змінювати по суті і при цьому відрапортувати перед МВФ, який вимагає введення в дію Закону «Про Кабінет Міністрів». Проте МВФ має на увазі закон, раніше ухвалений парламентом, а йому хочуть показати переписаний і похапцем ухвалений закон. А це ж інший закон!
Адміністративній реформі в Україні не судилося відбутися швидко й один раз, як жартують гравці в КВК, оскільки вона в основних питаннях — статусу і формування уряду, набуття ним повноважень — містить принциповий конфлікт повноважень, розв’язати який Кабмін хоче, але не може, а Банкова може, але не хоче. Очевидно, через те, що цю проблему приховано за фасадом адміністративної реформи, власне реформа виглядає непослідовною. Ігор Коліушко вважає, що починати треба було із Закону «Про Кабінет Міністрів» та про інші центральні органи, з нового закону про державну службу, після чого визначати функціональне навантаження тих чи інших органів, коригувати їхню чисельність та фінансове забезпечення. На практиці вийшло навпаки. Спочатку встановлюються обмеження щодо кількості апаратів міністерств, щодо їхнього фінансового забезпечення, після чого визначається, що тепер ці чиновники можуть робити, і лише потім робиться спроба прийняти закон, який ураховує існуючі реалії. Адміністративна реформа нині рухається методом проб і помилок. При цьому окрема подяка МВФ, який ініціює великі зрушення. Після них наші чиновники залишаються в певній розгубленості: як із цими великими зрушеннями жити щодня, що робити далі і коли нарешті, після якого такого дива, кількість скороченого апарату перевтілиться в якісну структуру державного управління. Однак рецепти МВФ не настільки детальні. І виходить, що в черговий раз у нашої адміністративної реформи є початок. Проте ніхто не знає, яким буде її кінець.
