Виявляється, рівно три чверті століття тому, 13 березня 1938 року, сталося кілька помітних подій. Насичений вийшов день.
Ввели обов’язкове вивчення російської в усіх школах СРСР. Завершився процес про «Антирадянський правотроцкістський блок» — найбільш знаменитим серед 17 засуджених до смертної кари був Микола Бухарін. Нарешті, цього дня відбувся аншлюс — приєднання Австрії до гітлерівської Німеччини.
Кожна з цих тем варта окремої та довгої розмови. Чомусь історія про аншлюс здається мені особливо показовою. На поверховий погляд це виглядає так, що Австрія в нацистському угарі добровільно зреклася незалежності. Направду ганебний акт став результатом безпрецедентного тиску та грубих провокацій з боку Рейху, брудних політичних ігор, державного заколоту у Відні, а також прямої зради з боку великих держав — Великобританії та Франції, котрі шляхом поступок намагалися «умиротворити» Гітлера. Тодішній британський прем’єр Невілл Чемберлен так і сказав: «Ми не повинні обманювати, а тим більше не повинні подавати надію малим слабким державам, обіцяючи їм захист з боку Ліги Націй і відповідні кроки з нашого боку, оскільки ми знаємо, що нічого подібного не можна буде здійснити». Великі держави просто здали Австрію Гітлеру так само, як восени того ж року здали Чехословаччину. Від війни це все одно їх не врятувало.
Сюжет аншлюсу може стати хорошою ілюстрацією до наших реалій. У новітній історії ще не було прецеденту, щоб керівництво якоїсь країни цілковито добровільно відмовлялося від державності. Однак вітчизняний політикум та Інтернет кишать алармістами й конспірологами, котрі зворушливо єднаються довкола химери негайного поглинання України Росією; тільки перші весь час б’ють на сполох: «Ой лишенько, москалі на порозі!», а другі переконані, що не сьогодні-завтра Янукович твердою рукою заведе Україну в тиху гавань московського федералізму. Ціна цим твердженням — одна й та сама.
Більше того, мені здається, що подібні балачки — дуже добра димова завіса для того, щоб уникнути розмов про нагальні речі: викорінення корупції, дотримання демократичних норм; справжнє, а не липове розділення гілок влади тощо. Роботи непочатий край, але ж — ні: набагато легше ганяти агентів ФСБ з-під свого ліжка чи пекти короваї для російських танкістів, аніж займатися нудним наведенням порядку в себе вдома.
Декому просто в голову не приходить, що сьогодні по-справжньому демократичну, некорумповану, авторитетну у світі державу ніхто й не подумає зачіпати або тягти в протиприродні союзи.
Та що я елементарні речі розжовую. Дитячий садок якийсь, далебі.
