Театри «не здрейфили» і показали п'ять комедій про чиновницькі жахи у провінційному містечку. За манерою виконання, за темпераментом акторів та постановників можна було судити про різні частини України. У Гоголівській чотириденці зійшлися по-волинськи затишно-камерний спектакль Луцького обласного театру; скупо вимальований, з чудернацьким Хлестаковим — Романом Покровським — «Ревізор» Чернігівського молодіжного театру; авангардний кентавр Гоголя з Кулішом «РЕхуВIлійЗОР» Молодого київського театру; класичний, без відхилень спектакль столичної Російської драми; любовно звірена з текстом, але дещо затягнута трагікомедія Донецького обласного українського музично-драматичного театру імені Артема.
Та йдеться зараз не про якість і відмінності цих постановок. Сама витівка, зроблена на вельми далекій часовій дистанції від уже проминулого ювілею Гоголя, виглядала б невчасною, якби не одне але. Не знаю, як кому, але мені чомусь ця сентенція щодо ревізії раптом гостро нагадала про інших, численних і часто безсилих «ревізорів», що їдуть і йдуть: шахтарів і вчителів з тих же Донецька і Чернігова, що валками йдуть на Київ, щоб вимагати свою мізерну, але невиплачену, зарплату.
Про емісарів міжнародних організацій, які у тисячу перший раз намагаються проінспектувати наш варіант демократії, щоб зрозуміти, хто ми такі і куди йдемо; про різного роду спостерігачів — як офіційних, так і простих туристів, котрі бачать підспід нашої «якості» життя. Однак справа не лише у соціальних негараздах. Геніальність Гоголя серед усього іншого полягає ще і в тому, що крізь переляк бюрократії у провінційній російській глибинці проглядається щось набагато значущіше. Адже гоголівське повітове містечко — це ще і свого роду застиглий Ноїв ковчег, модель людства загалом. А тоді і страх героїв п'єси — більш серйозного плану — це — жах людини — будь-якої людини — перед тим єдиним Судом, який чекає її наприкінці діянь. І судитиме набагато суворіший Судія — той, що до певного часу залишається за рамками п'єси, що означається лише скупою фінальною реплікою. У цьому, можливо, і полягає та точність часу дії, якої нинішні театри зуміли дотриматись — наприкінці найтеатральнішого із усіх сторіч.
