Чим далі, тим з більшою впевненістю можна сказати, що революція — згідно із законом збереження енергії — не затихла й не зникла. Вона просто перекинулася в інший простір — з політики — в культуру. Тепер, до гучних скандалів навколо Національної кіностудії імені Довженка (див. «День» від 26 лютого і 1 березня) та участі України в Венеціанськiй бієнале («День», 4 березня) додався ще один — «арсенальний».
Ціна питання тут — 20 млн. доларів. Саме стільки збирається вкласти депутат і зять колишнього президента Віктор Пінчук у облаштування Музею сучасного мистецтва в покинутих будівлях, які колись складали єдиний комплекс із заводом «Арсенал». Однак, очевидно, в реалізації задуму виникли проблеми. Власне, з цього приводу й відбулася позавчора прес-конференція в Будинку кінематографістів. Вів її Дмитро Логвин — директор добродійного фонду Віктора Пінчука «Сучасне мистецтво України» і куратор передбачуваної музейної колекції Олександр Соловйов. Окрім того, були присутні різнокаліберні художники-постмодерністи, чиї роботи, очевидно, й повинні скласти колекцію — Арсен Савадов, Юрій Соломко, Олександр Гнилицький, Олег Кулик і подібні. Посередині прес-конференції виник і сам Пінчук.
Суть того, що говорили поборники сучасного мистецтва, зводилася ось до чого. Ще 2003 року було проведено інвестиційний конкурс на кращий проект Музею сучасного мистецтва (на підтвердження цього пан Логвин продемонстрував ксерокопію сторінки з газети «Культура і життя», де оголошення, за його словами, було надруковане не дуже великим шрифтом). Єдиним учасником, а, відповідно, і переможцем конкурсу став фонд Пінчука. Не йдеться про оренду чи приватизацію будівлі, яку до того ж уже передано на баланс Міністерства культури, — а лише про створення там музею заради слави країни. Фонд уже провів дві широкi виставки, в тому числі одну — безпосередньо в «Арсеналі». А для колекції придбано понад 200 робіт, у тому числі й у Росії. Зараз же йде підготовка до третьої виставки, присвяченої медіа-практикам у нинішньому мистецтві (іншими словами, застосуванню митцями відео, фотоапарату та комп’ютера). Однак на сьогодні упорядників виставки до «Арсеналу» не допускають, реалізацію проекту припинено (як відомо, в тому ж приміщенні нова влада хоче зробити щось на зразок нашого Ермітажу, де зосередять мистецтво взагалі, не лише сучасне). А роботи для третьої виставки вже почасти готові, а час спливає, а Міністерство культури на листи не відповідає, очевидно, у зв’язку з зайнятістю. Сам Пінчук підкреслив, що не розуміє, чому не виконуються умови виграного ним конкурсу. Всі звинувачення в тому, що конкурс проходив із порушеннями, а добір робіт до колекції — недостатньо прозорий, представники фонду відкидають і продовжують бути «відкритими для діалогу». Ще одну деталь додав Пінчук — він також готовий сприяти участі України в бієнале, причому проектом буде якраз презентація музею в «Арсеналі», а приміщення для національної експозиції передбачається орендувати в самому серці історичної частини Венеції, на майдані Сан-Марко (!) Одним словом, велич планів.
Судити справи та наміри, особливо в гарячій, конфліктній фазі — завдання дуже і дуже невдячне. Ні до чого гадати, навіщо Вікторові Михайловичу, людині глибоко прагматичній і досвідченій, у такий складний період свого життя знадобилося раптом до війни навколо «Криворіжсталі» та інших прикрощів додавати ще і музейну тяганину. Якщо у фонду дійсно саме такі плани, видатні за своєю безкорисливістю і патріотизмом — що ж, честь і хвала. Виникає навіть думка — а непогано було б поєднати «Арсенал» Пінчука та «Ермітаж» Білозір-Ющенка. Однак тут, схоже, йдеться про відразу декілька рівнів несумісності. Не лише політичний, але й художній, і навіть світоглядний. Судячи з прізвищ митців, які повинні заповнити своїми інсталяціями лункі зали на Печерську — це все дуже знайомі обличчя. Це — ті, кого колись прийнято було називати концептуалістами, постмодерністами і навіть «паризькою комуною» — належні до певного напрямку, до чітко визначеної школи. У цьому середовищі більше цінується не твір, а жест, який на нього вказує, не так робота, як ефектне шоу з приводу і навколо роботи. Тому пензель і полотно тут грунтовно потіснено фотоапаратом, відеомонтажем, різними «рисувальними» програмами на комп’ютері, а малярську якість полотна підмінено задьористим сюжетом. Що й казати — колись і на Заході це було надзвичайно модним. Але вже досить давно, на тому ж бієнале та інших арт-ярмарках калібром дрібніших блимаючі монітори і спародійовані рекламні плакати стали загальним і доволі набридлим місцем.
Ні, звичайно, ніяка технологія не може бути поганою сама по собі, головне — наскільки талановито її застосовують. Але, як здається, впорядники музею свідомо відсікають вельми значну — і далеко не гіршу — частину художньої реальності України. І така однобокість мислення — пам’ятна нам за діями режиму, який пішов, — заважає в тому числі відбутися по-справжньому повнокровному музеєві дійсно усього сучасного українського (і не лише українського!) мистецтва. І хто тут грішний більше — нова влада чи «старий» фонд — буде, гадаємо, ясно дуже скоро.
P. S. Міністр культури України Оксана Білозір на своєму брифінгу у вівторок, відповідаючи на запитання «Дня», сказала: «Останнім розпорядженням Кабінету Міністрів проектну документацію з розвитку «Мистецького Арсеналу» надано Київській міській адміністрації. На це буде виділено кошти. Весь пакет із виділення та розподілу приміщень і визначення їхніх функцій буде в розпорядженні робочої групи, яку буде створено спільно з Міністерством культури і Київською міською адміністрацією».
