Судячи з того, як був організований і проведений матч між «збірною СРСР» і «збірною світу» на честь ювілею Олега Блохіна, сам ювіляр багато в чому залишається у минулому. Можливо тому, що вже понад десяток років живе за кордоном, навідуючись до Києва кілька разів на рік. Не можна сказати, що Блохін зовсім не орієнтується в ситуації: одержані ним двічі «списочні» мандати депутата ВР, спочатку від «Громади», а потім від КПУ доводять, що футбольна зірка не проти поексплуатувати своє славне ім’я на рідній землі. Що ж до футболу, то у п’ятницю на нечисленних глядачів, що мокли під дощем на «Олімпійському» і тих, хто ввімкнув УТ-1, очікувало досить сумнівної якості видовище.
Справжніх світових зірок калібру Беккенбауера, Пеле, Марадони, Кройфа, Платіні на полі не було. Один Блохін. За футбольного життя жоден із присутніх на полі не міг би претендувати на місце у збірній світу. Залишимо на совісті організаторів рекламу матчу без згадки про те, що гратимуть не діючі футболісти, а ветерани. Звісно, у Гаврилова та Чивадзе залишилась колишня техніка, проте без швидкості майстерність «друзів Блохіна» не вражала. Якби того вечора на поле вийшли команди, зібрані із 40-річних любителів, що регулярно ганяють м’яча у вихідні, навряд чи видовище чимось відрізнялось.
Футбол – не опера, де тенор може успішно співати арію впродовж п’ятдесяти років і чути овації. Футбол – не балет, де ті, хто бажає танцювати до п’ятдесяти років, виснажують себе щоденними репетиціями і суворою дієтою. Справжній футбол має свої закони, і «матчі ветеранів» все більше і більше протирічать цим законам. Під нудним осіннім дощем на майже порожньому стотисячному стадіоні це відчувалося особливо. Доповнив враження запрошений із Москви коментатор Маслаченко. Він зробив логічно: якщо футболісти-ветерани не соромляться вийти на поле не тренуючись, то і йому можна коментувати не готуючись спеціально для цього матчу.
Всі ми пам’ятаємо незабутнє видовище прощальної гри Блохіна, коли у 1989-му на переповненому стадіоні ми попрощалися із великим форвардом і, як потім виявилось, з радянським футболом. Навіщо було псувати ці світлі спогади вже третім поспіль матчем на свою честь? Уходячи уходь – кажуть розумні люди. Щодо благодійності ювілейного матчу, то зібраних за вхідні квитки грошей не вистачить навіть для сплати освітлення стадіону.
Висновок – аби не зникала пам’ять про наших спортивних зірок, зовсім не обов’язково вдягати їх у форму і змушувати знову виходити на арену. У Валерія Борзова, не менш знаменитого, ніж Олег Блохін чемпіона, вистачає здорового глузду не виходити на бігову доріжку на шостому десятку років. Не біжить на майданчик зірка гандболу Зiнаїда Турчина, назавжди заховав свою жердину рекордсмен світу легкоатлет Сергій Бубка. І тільки Блохін все виходить на поле, збираючи щораз усе менше глядачів. Олеже Володимировичу! Ми вас і без цього завжди будемо любити і ніколи не забудемо вашої гри зразка 1975 року. А у 2002- му депутату-комуністу Блохіну є, здається, чим зайнятися на рідній землі, в парламентi.
