Усе-таки є вища справедливість. Погодьтеся, в країні, що дала футбольному світові трьох володарів «Золотого м’яча» — фактично футбольного «Оскара», — просто непристойно залишатися осторонь, фігурально висловлюючись, самої церемонії — участі в чемпіонаті світу.
У вівторок Олег Блохін разом із «золотими» колегами — Iгорем Бєлановим (1986) і Андрієм Шевченком (2004) у Палаці «Україна» святкували 30 річчя першого українського «Золотого м’яча», призу кращому гравцю Європи за версією «Франс футбол», який він виборов 1975 року після прекрасного сезону «Динамо». Кияни стали чемпіонами СРСР, завоювали Кубок Кубків, розгромивши у фіналі угорський «Ференцварош», і подарували культову для багатьох наших співвітчизників битву за Суперкубок з німецькою «Баварією». А взагалі, Блохіну належать практично всі особисті рекорди в радянському футболі. Так, наприклад, за збірну СРСР він провів 112 матчів (більше, ніж будь- хто) і забив 47 м’ячів. Зіграв у чемпіонатах СРСР 432 гри і забив 211 м’ячів (це ще два всесоюзнi рекорди). П’ять разів (частіше за інших) очолював список бомбардирів чергової першості СРСР. 15 разів (як ніхто інший) називався серед кращих гравців сезону, причому в 13 (!) випадках під першим номером. Тричі, внаслідок опитування радянських спортивних журналістів, організованого найпопулярнішим тоді тижневиком «Футбол-Хокей», визнаний кращим футболістом СРСР (в 1973, 1974, 1975 роках), заслужений майстер спорту. А тепер ще і справжній герой України. Свій неабиякий дар Великого спортсмена він реалізовував і на тренерському терені, зумівши вивести Україну на чемпіонат світу з «групи смерті».
Власне, якби не було цієї найсвіжішої і важливої перемоги в історії незалежної України, то ювілей «Золотого м’яча» сприймався б як щось сумно- ностальгічне. Якби не було цього футбольного подвигу дружини вже Блохіна-тренера, які паралелі можна було б провести? Одного генія Шевченка було явно недостатньо, щоб дуже міцно з’єднати два береги — минулого і майбутнього — міцним мостом. Раніше це більше нагадувало пором на одному-єдиному тросі. Тепер це дійсно міст, що дозволяє не тільки оглядатися на футбольну історію з гордістю, але і з піднятою головою йти вперед. Спасибі Блохіну за цю нашу гордість.
