Міжнародне журі премії «Спектрум», яка присуджується Фондом землі Нижня Саксонія (Німеччина) і Музеєм Шпренгеля в Ганновері, визнало українця Бориса Михайлова одним із найбільш видатних фотохудожників сучасності.
За повідомленням сайта www.newsru.ua з посиланням на ЛІГАБізнесІнформ та на австрійське видання Die Presse, Михайлов став восьмим лауреатом цієї премії, грошова винагорода якої становить 15 тисяч євро.
Борис Михайлов — уродженець Харкова. 1996 року він переїхав до Берліна, однак зберіг українське громадянство і часто відвідує батьківщину. Більшість робіт 73-річного фотохудожника присвячено дослідженню прикордонних зон між приватним життям та соціумом, дивним або дискомфортним явищам, що виникають у цій царині — байдуже, чи то буде життя радянських «бомжів», чи будні німецьких бюргерів.
Книжки й альбоми нашого співвітчизника видаються по всьому світу, виставки проходять у європейських столицях. Борис Михайлов — єдиний український лауреат міжнародної премії «Хассельблад», котра має неофіційний статус Нобелівської премії для фотографів (присудили 2000 року). Саме участь Бориса Андрійовича забезпечила успіх українській експозиції в рамках Венеційської бієнале 2007-го.
«День» у різні часи мав нагоду поговорити з паном Борисом, тож сьогодні — кілька уривків із його ексклюзивних інтерв’ю.
— Незважаючи на міжнародний успіх, ви дуже багато знімали в Україні. Чим вона цікава для вас?
— Я все ж дивлюся на Україну як на частину пострадянського простору. Сам Харків — інтернаціональне, на моє відчуття, місце, та і я інтернаціональна людина: за паспортом українець, у крові росіяни і євреї, всередині мене купа різних сумішей. Мене цікавить, що тут робиться, як виходить життя нове, як поєднується зі старим — словом, різні ігри, які я тут відчуваю більше, ніж в іншому місці. Дуже хороший японський фотограф Маріяма говорить: «Я можу знімати лише в Токіо. Тому що там я спиною відчуваю, що робиться». Тут те саме — я відчуваю більше, ніж в інших місцях.
— Ви дійсно зробили тут чимало. На вашу думку, наскільки це вплинуло на актуальне мистецтво в Україні й, ширше, на пострадянському просторі?
— Свого часу, напевно, я більше впливав. Тепер це трохи інакше, тому що змінилися позиції — і моя, і суспільства. Можна сказати, що те, що вже зроблено, ніби розтеклося в повітрі, тому якийсь вплив існує. Чи надовго — вже інше питання.
— Що ви шукаєте насамперед, коли виходите з камерою?
— Я шукаю свій подив. Бажання своєї реакції. Якщо я реагую — вже добре. Бо зараз досить складно реагувати на щось.
— У зв’язку з цим ви говорите про відсутність уяви як певного прийому?
— Саме так і є — ніякої уяви. Тільки реальне все. Чистий стиль — те, що ти бачиш, тільки це і є, нічого більше. Ніякої метафізики. Для мене важливо знайти усередині відчуття від життя.
— Чому?
— Раніше малювали й знімали ідеальне. Треба було знайти інші альтернативи. І фотографія, у якої була можливість цієї правди, працювала добре. Зараз, коли з’явився комп’ютер, це погіршилося, реальність зникає. Правда перестала бути правдою, її можна легко змінити.
— Виходить, правда — поняття відносне?
— Правда розлітається. Проблема в тому, щоб зараз знайти її. Для мене ось так: де правда цього часу? У чому вона полягає? У тому, щоб я реальність зняв, чи я можу піти в інше місце, й там буде інша реальність, а в третьому — третя? Не зрозумієш, на що взагалі звертати увагу. І тоді питання — де ти точніший: у грі, яка може передати цей стан, чи ти на вулиці можеш зняти те, що буде правдою?
— А об’єкт важливості міняється?
— Пошук нового об’єкта і є сенсом.
— Що ж зараз найважливіше?
— Це питання, на яке я повністю не можу відповісти. І якщо хтось відповість на нього, одразу зробить те, що треба.
Щиро вітаємо Бориса Андрійовича з нагородою.
