«Мор великий на Руси пошел... Правительство учет не ведет... Дай-ка я на тебя ножку положу... Веки мне подними...»
Стоп, останньої фрази у виставі не було. Були попередні й інші, їм подібні. Тремтячий крихкий місток, перекинутий упертою Ніною Садур, автором п’єси «Брат Чичиков», від Гоголя «малоросійського» до Гоголя петербурзького, вибудовано саме цими фразами. Чарівна, яка безуспішно намагається бути ще й страшною, Відьма (Поліна Лазова), у пролозі всього дійства навчає Чичикова (Олексій Богданович) найшвидшому збагаченню. У круговерті масок італійського карнавалу (прекрасні костюми виготовила Наталія Рудюк) Чичиков зустрічається зі своїми страхами, які глядачеві, за великим рахунком, залишаються незрозумілими, але втілюються у Відьмі цілком. Втім, і з нею все не так просто. Чичикова ж вона любить. Кохання ж, особливо у всякої нечисті, зле.
Постановник спектаклю Олександр Дзекун історію купівлі- продажу мертвих душ вибудовує як історію загибелі душі Чичикова. Густий містицизм того, що відбувається, настирливо підкреслюється густим гліцериновим димом, який, підсвічений софітами, те й робить, що валить із широко розчинених дверей. Пам’ять минулого оживає не гірше численних селян-мерців, котрі натовпами ходять по сцені зі свічками і смиренними піснями. Десь була вже ця біла висока напівкругла вигородка з бічними дверми, десь уже точно так само боялися герої якоїсь потойбічної відплати, носилися сценою актриси-вамп, зображаючи прислужниць сатани, були й італійська опера, недбало кинута в тканину драматичної вистави, і хрестоматійні вірші, які скандуються дружним хором. Ім’я Миколи Васильовича поєднує всі мотиви в один тугий вузол постановочних проблем. Попередню виставу Дзекуна, «Ревізор», було і режисерськи, і сценографічно багато в чому вирішено схоже. Прийоми, котрі знову оживають не руйнують серце наполегливістю, але змушують задуматися про практично ірреальні зв’язки, що виникають між сценою і тим, що відбувається поза нею.
Зрозуміла річ, що мор нині на Русі дійсно великий, і що кожен сам собі — і скупник мертвих душ, і відьмак. Та, висловлена одноманітними словами, ця істина не стає більш сумною чи явною, а швидше, переховується за все тим же клинописом застарілих театральних знаків, колись — талановито вигаданих, нині — прикро постарілих. Але несумісність — це не хвороба, а реакція організму. Несумісні різні частини «Брата Чичикова». Брат стає ворогом, ефектний герой-коханець Богданович не може поріднитися з Павлом Івановичем Чичиковим, котрий перелякано трясе черевцем, Арсен Тимошенко товаришує з кимось зовсім іншим, ніж з мрійником Маніловим, що ним виконується. Сильний бровами й інтонаціями Богдан Бенюк, котрий обернувся Собакевичем, примушуючи пригадати при тому про Брондукова, Леонова і Джигарханяна разом узятих. Що, до речі, доводить — акторські душі тут грають свій власний карнавал і бурмотять своє заклинання, братство у них швидше в потенції талантів і професіоналізмі, так до кінця і не розкритих.
Бути смішним або страхітливим досить легко, бути зворушливим чи хвилюючим вдається набагато рідше. Поєднувати ж усе це в собі міг хіба що сам Микола Васильович. Відшукати розгадку того, як йому це вдавалося — справа захоплююча. Останні півтораста років театр тільки цим і займається. Але навіть безперечний талант тут може помилитися, прийнявши відображення власних жестів за чужу витіювату гру. Що гріх невеликий. Адже Гоголь дивно схожий на будь-яку сцену- коробку в будь-якому місті, бо так само начинений вщерть плутаниною і обманом.
