Учора минуло 92 роки відтоді, як у Варшаві було підписано україно-кубанський договір. У ньому ствердужвалося: «Українська Народна Республіка визнає державну суверенність Республіки Кубанського краю. Республіка Кубанського краю визнає суверенність Української Народної Республіки. Обидві республіки зобов’язуються підтримувати одна одну у боротьбі за своє національно-державне визволення». Про те, яке значення мав ухвалений документ і чи були наслідки його ухвалення, «День» поцікавився в доктора історичних наук, старшого наукового співробітника Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України Павла ГАЙ-НИЖНИКА:
— На жаль, попри урочистість і символічність цієї події мушу зазначити, що вже 14 листопада 1920 року уряд УНР і армія УНР перебували в екзилі, а дієва армія вся знаходилася в таборах для інтернованих у Польщі. Нагадаю також, що з листопада 1919 року УГА (Уркаїнська Галицька Армія) вже не була дієвою військовою формацією, а 2 грудня 1919 р. диктатор ЗОУНР Євген Петрушевич скасував акт соборності з боку тепер вже ЗУНР. Відтак ця угода мала не більше ніж символічне значення, позаяк уряд УНР на той час фактично і практично не володів становищем в Україні, а Кубань була окупована Добровольчою армією Півдня Росії. Втім, коріння українсько-кубансього з’єднання (соборності) лежить щонайменше, щодо військово-політичної площини, ще в 1917—1918 рр., коли Українська Центральна Рада де-юре не визнала Кубань (до речі, і Крим) територією УНР.
Нагадаю, що гетьман Скоропадський свого часу готував десант бригади Натієва через керченську протоку для опанування Кубанню, за згодою їхнього політичного керівництва. Проте українські війська не встигли допомогти кубанцям приєднатися до Української Держави на автономних засадах щонайменше через дві причини: спротив німецьких окупаційних військ в Криму та окупації Кубані дєнікінцями. Тим не менш «Кубанська Рада» після встановлення Гетьманату вже 2 (15) травня оголосила постанову про попередньо узгоджене приєднання Кубані до України, але здійснення на практиці цього акту було відкладено на майбутній час через негативне ставлення до нього на тому етапі керівництва Дону та Добровольчої армії.
Після переговорів представників Української Держави з делегацією Кубанської Законодавчої Ради на чолі з її головою М.Рябоволом, яка прибула до Києва 28 травня 1918 р., і встановлення дипломатичних відносин між країнами 2 червня, з України на Кубанщину щомісячно почали відправляти озброєння для боротьби з більшовиками та інші, головно воєнні, матеріали. Проте угода про торгівельні і консульські відносини (від України представником став міністр-резидент барон Ф.Боржинський, Кубані в Україні — голова надзвичайної місії полк. В.Ткачев) між Кубанським Крайовим Урядом та Українською Державою була укладено лише 16 листопада в складних для обох сторін обставинах, а тому не була в змозі посилити між економічні стосунки на більш практичній основі. Крім того, зазначу, що 29 вересня 1918 р.
Кубанський Крайовий уряд надіслав до гетьмана П. Скоропадського надзвичайну комісію з метою укладання двосторонніх угод, якою передбачалося приєднання Кубані на федеративних умовах до України. Документально засвідчено також те, що уряд Гетьмана восени-грудні 1918 р. планував створити загальний фронт українсько- північно-кавказьких та уральських народів проти більшовизму. Падіння Гетьманату не дало змоги здійснитися цьому проекту, втім, головний отаман С.Петлюра та уряд УНР Директорії під час катастрофи української державності та соборності 1920 р. уклали вищезгадуваний договір з Кубаню від 7 серпня 1920 р., який на той час мав лише символічне значення і не мав і не міг, за об’єктивних обставин, мати жодних ані політичних, ані мілітарних наслідків.
