Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Цей рік може багато що змінити...

31 січня, 2012 - 00:00

Сандармох як цілком реальне місце знищення радянським режимом культових постатей української інтелігенції став фактом вітчизняного інформаційного історичного простору на наших очах. Але ж звернімося до громадян України, навіть до учнівської та студентської молоді: чи їм така назва щось каже? До речі, можна було б провести соціологічне опитування щодо знання сучасними українцями певних знакових подій та постатей нашої історії. Не на розуміння (воно може відрізнятися), а саме — на знання. Навіть якби отримані результати виявилися невтішними.

Щодо Сандармоху йдеться про одну з найбільших трагедій України ХХ століття, коли влада цілеспрямовано знищила значну частину її творчої інтелігенції, а решту тримала в покорі та страху. На тому й будувала культуру соціалістичного реалізму, міфи якої живуть і донині серед нас. Можливо, під час сприйняття (чи несприйняття) в масовій свідомості такого роду подій минулого спрацьовує й суто психологічний момент: не хочеться запам’ятовувати те, що суперечить твоїм уявленням про світ і твою країну, або ж просто ліньки — навіщо мені таке? Як із таким жити? Пояснень та виправдань подібної позиції знайдеться чимало.

Тому ініціатива «Дня» оголосити 2012-й — Роком «Списку Сандармоху» цілком зрозуміла й потрібна — з погляду відповідальності перед своїми ж співгромадянами. Інше питання — чому саме зараз. Не думаю, що насамперед через 75-ті роковини масових соловецьких розстрілів. Хоча, очевидно, дата ювілейна. Імовірно, йдеться про свого роду нагадування — рік, що розпочався, може багато чого змінити для України. Один відомий вітчизняний журналіст у передноворічному виступі навіть попередив про завершення періоду її незалежності. Сподіваємося, що то лише полемічний вислів, але він відображає реальні небезпеки, найбільші з яких — зриви у зовнішній політиці та внутрішні негаразди.

Повертаючись до початку ХХ століття, зазначу: трагедія Сандармоху 1937 р., а до того — Голодомору 1932 — 1933 рр., нехай опосередковано, стали наслідками поразки Української революції 1917 — 1921 рр. і втрати незалежності. З тих міркувань, що влада власної країни (а не з синдромом окупаційної) не здатна допустити таких знущань і злочинів проти свого народу. Тож український досвід подолання втрат минулого, «Список Сандармоху» для сучасників — частина відповіді на запитання, що буває, коли вирішуєш не ти, а за тебе.

Володимир БОЙКО, Чернігів
Газета: 
Рубрика: