На Тижні... ж представлено картини п’яти режисерів. Стрічки Альмодовара (нагороджений цього року «Оскаром» за кращий іноземний фільм) і Саури відповідно відкривають і завершують показ. Загалом же за продемонстрованими фільмами видно, що в Іспанії багато режисерів «хороших і різних», однак якийсь загальний емоційний, навіть жанровий знаменник у них є. Як правило, це драма, герої якої — звичайні люди, сучасні іспанці й іспанки, чиє повсякденне життя зазнає серйозних випробувань — як зовнішніх, на рівні соціуму, так і внутрішніх, в родинному колі. Пристрасті в цих фільмах часом он які, і місця легковажності, іронії, що так поширені в сусідів-французів, тут немає. Серед всієї програми лише картина Алекса де ла Іглесія «День звіра» йшла за розрядом фантастичної комедії. Навіть відомий жартівник, що володіє вельми ясним, хоч і дещо специфічним почуттям гумору Педро Альмодовар у своїй пізній, 1995 року, картині «Що я зробила, щоб заслужити це?» з легкої, іскрометної інтонації напочатку дуже швидко збивається на мелодраму: сміх втрачається серед дзвону сердець, що розбиваються. Трагічна розв’язка й повна безнадійність тяжіють у «Полюванні» Карлоса Саури.
Хто зна, чи бурхлива історія, з перетікаючими одна в іншу війнами, переворотами і диктатурами є причиною цього, але іспанське кіно досі перебуває в деякій чарівності трагічного. Можливо, це й утруднює йому завоювання більш широкої, гідної майстерності іспанських режисерів, аудиторії. Але є в цих широкоекранних драмах і безперечна перевага — гуманістичний пафос, чесне прагнення розібратися в причинах людського неблагополуччя — одним словом, ті риси, про які грунтовно забули інші «просунені» кінематографії.
