75-річний ювілей Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки відзначали з розмахом — чотири дні. Спеціально для знаменної дати було підготовано прем’єру «І все це було... І все це буде», в якій зайнятий практично весь акторський колектив.
Це спектакль-мозаїка про минуле, сьогоднішнє та майбутнє театру. Михайло Рєзникович поклав у його основу знамениту постановку 60-х років «Насмішкувате моє щастя», яку було здійснено спільно із сценографом Давидом Боровським, яка стала спектаклем-довгожителем і 18 сезонів не сходила з афіші. Лариса Кадочникова та В’ячеслав Єзепов воскресили привабливий дует Кніппер і Чехова. На фоні органу з беріз і музики Баха було перегорнуто сторінки біографії театру. Показано фрагменти зі спектаклів, що поставленi у різні роки, — «Ревізор», «Гравець», «Дні Турбіних», «Сміх лангуста», «З вами небезпечно мати справу», «Пані міністерша», «Елітні пси», «Молоді роки Людовіка XIV» тощо. Пригадали корифеїв, що прославили своїми іменами цю сцену, — Михайла Романова, Юрія Лаврова, Євгенію Опалову, Віктора Халатова, Костянтина Хохлова. А у фіналі прозвучала вердіївська «застільна» на новий лад:
«За славні традиції,
За користь репетицій,
За творчий пошук,
За зухвалість і талант».
— Наш театр пережив драматичну долю, — сказав Михайло Рєзникович. — Починаючи з кінця 60-х — і до 90-років у ньому була чехарда з головними режисерами: змінилося 14 осіб. За такої ситуації взагалі неможливо зберегти театр. Наприклад, Сергій Володимирович Данченко в Театрі ім. Франка плідно працював 23 роки, тому їхній колектив нормально розвивався. На жаль, тогочасна влада й партійний апарат дуже втручалися в справи Театру російської драми, знімали людей без пояснень. 1962 року Хрущов поклав кінець творчій відлизі, побувавши на виставці молодих художників у московському «Манежі». Саме тоді Ернст Неізвєстний мудро прорік: «Якщо в Москві стрижуть нігті, то в Саратові відрубують пальці». Київська ідеологічна еліта була набагато жорсткішою й нещаднішою, за московську.
Чехарда з режисерами призвела до прірви між поколіннями серед акторів. Але колектив зумів зберегти свої найкращі людські риси, творчий напрям психологічного театру. Ми намагаємося все це розвивати. Майбутнє вбачаю в молодих акторах. У нас їх нині близько тридцяти. Вони грають головні ролі, активно беруть участь у творчому процесі.
Основне торжество відбулося в театрі в п’ятницю. Того дня прийшли Vip-гості, звучали поздоровлення й підносилися подарунки: від картин і годинників — до квартир, вручалися грамоти й почесні знаки. Щоправда, хоч усі й вели мову про діамантовий ювілей, але коштовностей так ніхто й не вручив. Зате були корзини квітів від двох президентів — Леоніда Кучми та Володимира Путіна, а ще — від уряду, Верховної Ради, секретаря Ради національної безпеки, київського мера... Уперше за 40 років відремонтували зал, і це стало найочiкуванішим подарунком ювілярам. За час існування театру йому надавали допомогу різні меценати. Цього сезону «Альфа- банк» заснував десять стипендій молодим акторам.
З-поміж приїжджих гостей особливі овації дісталися художньому керівнику БДТ Кирилу Лаврову, який розпочинав свою акторську кар’єру на цих підмостках. Із Москви приїхали популярний драматург Надія Птушкіна, чиї три п’єси поставлено в Російській драмі, сценограф Давид Боровський, делегація із МХАТу, екс-киянка, а нині зірка російських серіалів Марина Могилевська.
— 50 років, як я поїхав із Києва, — сказав Кирило Лавров, але досі хвилююся й відчуваю себе його часткою. Звичайно, театр змінюється залежно від того, як приходять нові художники, артисти, режисери. Але важливо, щоб він ніколи не зупинявся у своєму зростанні. Мені здається, що ювілейний спектакль повною мірою доводить, що театр живе і нехай він радує глядачів довго, довго.
Художній керівник Театру імені І. Франка Богдан Ступка, вручаючи величезну картину, нагадав стару істину про те, що життя коротке, а мистецтво безконечне і творчість виміряти не дано. А потім перейшов на ідиш і після овацій переклав: «Здоров’я й подвійної зарплати всьому колективу». Драматург Надія Птушкіна оптимістично зазначила, що всього через 25 років театр буде відзначати сторічний ювілей і в багатьох присутніх є шанс дожити до цієї знаменної дати.
У перерві про рідний театр вели мову його нинішні зірки — Юрій Мажуга та Лариса Кадочникова.
— Майже 50 років я служу в Театрі російської драми, — сказав Юрій Мажуга. — Прийшов 1953 року. Це був період його розквіту. Ним керував Костянтин Хохлов, який умів колекціонувати таланти. Адже в той час на цій сцені творили Михайло Романов, Юрій Лавров, Євгенія Опалова, Віктор Халатов, — усі були чудовими майстрами. Мій педагог, режисер Вадим Неллі, який поставив культові спектаклі «Ходіння по муках», «Живий труп», узяв мене під своє «крильце» і тому мені легко працювалося. Та коли Костянтин Павлович Хохлов поїхав у Ленінград і очолив БДТ, для нашого театру настали непрості часи. Яскравою подією я вважаю появу Михайла Рєзниковича, який вніс цікаві ідеї. Він учень Товстоногова і переніс його метод у свої постановки. Саме в цей період я поринув у роботу, граючи в п’ятнадцяти спектаклях, поставлених Михайлом Юрійовичем. Почав іще в його дипломному «Повороті ключа», потім були «104 сторінки про кохання», «Дачники», «Добряки». А останній спектакль — «Межа спокою» за «Розгоном» Загребельного, я грав Карналя. У нас вийшов дуже гарний спектакль, відзначений Шевченківською премією. Театр — живий організм, не можна покладати надії лише на те, що було колись. Час і ми — все змінюється. Раніше ми навіть і не уявляли, що спектакль можна грати півтори години без перерви. Я вважаю, що заслуга нашого колективу в тому, що ми не зупиняємося, а експериментуємо. Беремо в репертуар складні п’єси, і щось виходить краще, а щось гірше. Адже без падіння не буває злетів.
— У мене було багато улюблених робіт, — сказала Лариса Кадочникова, — «Насмішкувате моє щастя», «Безприданниця». Ця п’єса Островського пов’язана з моєю мамою Ніною Алісовою, яка зіграла роль Лариси в картині Протазанова, і з братом Вадимом Алісовим — оператором, що зняв у Рязанова «Жорстокий романс». Таким чином, Островський не залишає наш дім. Я вважаю, що абсолютно чудовим і красивим був у нас спектакль «Отелло», де я грала Дездемону. Коли Сергій Параджанов, повернувшись із в’язниці, прийшов до нас на прем’єру, то після спектаклю поцілував сцену, сказавши: «Це найкращий спектакль Рєзниковича». Мені дуже дорогий спектакль «Як важливо бути серйозним», поставлений за Оскаром Уайльдом. У ньому була гармонія авторська й акторська. Етапним вважаю «Філумену Мартурано». У моїй долі були різні ролі, адже, працюючи в театрі, відмовитися не можна. Були часи, коли я виходила на сцену по 20 разів на місяць. Нині значно менше. Назвати сьогоднішню ситуацію розквітом нашого театру я не можу. Михайло Юрійович Рєзникович зі своєю логікою й методикою, зі своїми принципами намагається відновити у нас психологічний театр. Це правильно, але мені прикро, що в нас ставиться мало класики. Обійдено Чехова, Толстого, Шекспіра, — це ті автори, які необхідні сучасному театрові. А Рєзникович вважає, що треба ставити спектаклі, на які піде глядач, а класика публіці не завжди цікава. У мене інша думка. Я вважаю, що публіку треба повертати до серйозних творів. У нас працює багато молоді — обдаровані, цікаві люди, але я не можу сказати, що з’явилися дуже яскраві індивідуальності. Відрізнити одного від одного часом важко. Адже раніше в наш театр глядачі йшли на імена, на конкретного виконавця. Наприклад, у Станіславського був ансамбль — і це чудово. «Современник» також ансамблевий театр. Рєзникович також намагається створити у нас ансамбль, але в цьому ансамблі мають бути особистості, які ведуть за собою. А поки що мої молодші колеги показують гарний професійний рівень, але не вибух.
