Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Чекаючи на маму

1 червня, 2002 - 00:00

Напередодні Всесвітнього дня захисту дітей мешканці Будинку дитини вирішили похвалитися перед прибулими гостями своїми талантами. Ті, кому вже вдається складати слова у речення, розповідали уривки з «Мухи-Цокотухи», інші танцювали «Чунгу-чангу» і грали на музичних інструментах. Дивлячись цю «виставу», багато присутнiх плакало. Самі ж діти, на щастя, ще не розуміють, що у них усе не так, як у всіх. Про те, що у кожної дитини повинна бути мама, їм намагаються розповісти за допомогою картинок та казок. Інтуїтивно вони вже починають розуміти, що мама — це та людина, яку треба найбільше любити та яка постійно поряд, і тому переважно так називають когось із вихователів чи вчителів. Щоправда, іноді в чотири роки (максимальний вік, коли дитина ще може тут знаходитися) вони вже ставлять зовсім «недитячі» запитання.. Незважаючи на те, що пройшло майже 9 років, музичний керівник Олена Ликовська досі не може забути свою розмову з одним із підопічних. Під час уроку музики він підійшов до неї і тихо спитав: «У тебе дома є діти?» Коли вона відповіла, що так, хлопчик, заглядаючи їй у вічі, почав торохкотіти: «Візьміть мене, будь ласка, до себе, я буду тихим, слухняним, я ніколи не буду вас засмучувати...»

Сьогодні перед тим, як потенційні усиновителі зайдуть до дитячої кімнати на «оглядини», начальство Будинку дитини їх інструктує, щоб робили вони це максимально непомітно для її мешканців. Щоправда, це майже ніколи не вдається. Як тільки до кімнати заходить хтось із сторонніх, поведінка у дiтей тут же змінюється. Вони починають усміхатися та з надією заглядати відвідувачам у вічі. Коли ж гра «вибери мене» закінчується, і дев’ять із десяти дітей у кімнаті розуміють, що і цього разу «свято ще не на їхній вулиці», вони починають сумувати, іноді навіть плачуть та замикаються в собі.

Щоправда, сказати, що сюди приходять натовпи бажаючих усиновити дитину, було б перебільшенням. За цей рік звідси розійшлося по сім’ях тільки 17 дітей, 15 з яких — до іноземних. Тут бувають і випадки, коли з’являються і справжні батьки. Наприклад, нещодавно до Будинку дитини прийшла циганка і сказала, що хоче забрати свого. Але оскільки у неї не було жодних довідок та навіть документів, що засвідчують особу, головному лікарю довелося їй відмовити. Цікавий був випадок, коли, лежачи у лікарні, одна зі співробітниць Будинку дитини познайомилася з мамою одного зі своїх вихованців. Він народився із заячою губою, і тому батьки вважали за краще від нього відмовитися. А коли мати з’ясувала, що її дитині зробили операцію і вона жива-здорова знаходиться тут, то приїхала та забрала її.

Коли дітей усиновлюють, для співробітників це свято зі сльозами на очах, оскільки, проводячи з ними цілі дні, вони дуже до них звикають. Одночасно систематично сюди на черзі стоїть 40—50 дітей. Будівництво другого корпусу на 200 місць через відсутність грошей «заморозили» ще 10 років тому. Крім цього, тут виникають і інші труднощі. У Боярці часті перебої з водою, але співробітники знайшли спонсорів і на їхні гроші відремонтували свердловину та закупили фільтри для води. Трапляється, що доводиться вирішувати проблему, чим нагодувати дітей, адже маленьким обов’язково потрібні молоко, сир і вітаміни. Головний лікар Наталя Власенко вважає, що дітям тут у будь-якому випадку набагато краще, ніж у лікарнях, де інтелектуально вони не розвиваються, тим більше, iз неблагополучними батьками. Одного з нинішніх підопічних такі горе-батьки годували мерзлою картоплею та лушпинням овочів.

Але водночас очевидно, що скільки б енергії та ентузіазму не вкладали в дітей працiвники Будинку дитини, замінити їм материнську любов вони не в змозі. Напевно, в іншому випадку ці діти так проникливо б не співали пісню з відомого мультфільму: «Пусть мама услышит, пусть мама придет, пусть мама меня непременно найдет, ведь так не бывает на свете, чтоб были потеряны дети».

Оксана ОМЕЛЬЧЕНКО, фото Миколи ЛАЗАРЕНКА, «День»
Газета: 
Рубрика: