Звичайно, їх багато що відрізняє. Там, де у Ахри — абриси тихих янголів і світанкові напівтони — у Вайсберга могуть іудейської пустелі і напружена мова пророків. Ахра — дійсно, скоріше митець світанку, ранку чи ранніх сутінків; Вайсберг замилуваний у полудень, старозавітний вечір. Опозиції можна продовжувати. Однак те, що зближує митців, не менш вагоме. Це — їхнє ставлення до часу, вірніше, існування часу на їхнiх полотнах.
Дійсно, чи то йде музична процесія на полотні Ахри, чи оживають земні тварі у Вайсбергових «Семи днях», — сама драматургія, хід цих подій розвивається за дуже відчутною хронологією; це якраз той простір, який і в першому, і в другому випадкові породжує час — а не навпаки. Простір і персонажі, що живуть у ньому, творять свій час, знову й знову начебто переписують його. Саме такий, абсолютно особливий, дивний ефект і дозволив народитися «Чернеткам часу».
Виставка являє собою невеликі чорно-білі роботи, монотипічну графіку. Гаму дуже обмежено — небагато золотого у Вайсберга, уламки веселки в Ахри. Головне — виразність і гострота малюнка, що досягли в обох митців лаконічності ієрогліфа. Від роботи до роботи зростає відчуття разючої спорідненості, і це єдність не стилю (злегка «скуйовджений» Ахра і метафізично суворий Вайсберг все ж гнуть свою лінію), але прочитання. Саме загальний, спільний текст, кожен із авторів якого, залишаючись собою, говорить про одне, є результатом виставки. Це — текст про час. Вірніше — про художній простір, що складає час, не історичний, але глибоко особистий.
Читати можна починати з будь-якого місця. Обов’язково — пройти до кінця — по колу, уважно, не пропускаючи нічого. І, в результаті, виявити, що твій час ще не закінчився, тому, що не дописаний.
