Одразу після виходу з літака першим запитанням до кожного з учасників української делегації, яку Федерація футболу України сформувала для поїздки до Баку на товариський матч збірної України проти збірної Азербайджану, було запитання про А. Шевченка. Здавалося, що всі хоч трохи обізнані з футболом азербайджанці прагнуть одного — побачити на власні очі кращого футболіста Європи 2004 року. Замість А. Шевченка українці представили господарям Олега Блохіна, тренера національної збірної України, який теж свого часу був кращим футболістом Європи. Як наслідок — журналісти, колекціонери автографів і просто цікаві оточували Олега Володимировича щільним кільцем всюди, де він з’являвся. Особливо розчулені були азербайджанці старшого покоління, для яких О.Блохін — не просто видатний футболіст, а уособлення того життя, яке вже не повернеться ніколи.
Iз футбольної точки зору гра проти Азербайджану виглядала певною загадкою. Зазвичай товариські матчі проводяться із певними стратегічними задумами. Який саме задум привів нашу збірну до Баку, де футбол перебуває у практично знищеному стані, — загадка. Олег Блохін сказав перед грою, що головне сьогодні для нього — просто зустрітися з командою, подивитися на гравців, оцінити їхній стан. Наміри хороші, але ж у кожного із гравців свої обставини. Є, наприклад, той же Шевченко, а також Тимощук і Шовковський, які з різних причин не приїхали до Баку. Місце згаданих людей у складі команди практично не обговорюється. Те ж саме, здається, стосується Вороніна, Ротаня й Гусєва. Як наслідок, у грі цих хлопців за збірну з’явився певний присмак «зірковості» в далеко не найкращому розумінні цього слова. Водночас тому ж Калиниченку із московського «Спартака» ще слід довести, що він потрібен збірній. Те ж саме стосується практично всіх інших футболістів. Для когось мета — виступ в основному складі. Для когось — просто поїздка у складі збірної на фінальний турнір Кубка світу. Як це все об’єднати, створивши колектив, за гру якого нам не буде соромно влітку? Видається, що сам О. Блохін теж про це думає, хоча й не завжди говорить.
Та повернемось на головний стадіон столиці Азербайджану, який нещодавно був названий ім’ям футбольного арбітра Бахрамова. А що робити, коли ні гравців, ні тренерів світового масштабу Азербайджан так і не народив? Тому й пишається тим, хто насправді залишив слід в історії світового футболу. Бо саме Бахрамов «зробив» у 1966 році Англію чемпіоном світу, підтвердивши сумнівний переможний гол англійців у фінальній грі проти команди ФРН.
Аншлагу на арені не спостерігалося. Чи то народ довідався, що А. Шевченко не приїхав, чи то квитки занадто дорогі були, чи просто народ у Баку на футбол ходити не звик? Можливо, і погода вiдіграла свою роль. Кінець лютого навіть в Азербайджані не є аж занадто комфортним для сидіння на трибунах. Латвійський арбітр Сипайло вивів команди на поле о 18 й годині за місцевим часом.
Сказати щось про команду господарів не видається можливим. Не тому, що в Азербайджані вже зовсім не вміють грати у футбол, а тому що практично повністю відсутній хоч якийсь контекст для порівняння. Футболісти збірної Азербайджану не на видноті в інших чемпіонатах, а уважно спостерігати за першістю самого Азербайджану навіть найзатятішому українському любителю футболу якось не спадає на думку. Тому імена гравців суперників нам нічого не сказали й, швидше за все, нічого ніколи не скажуть. Одержавши шанс зіграти проти учасника світового фіналу, азербайджанці прагнули стрибнути вище голови. I в певних моментах їм це вдалося.
Українська збірна чи не вперше у своїй історії грала роль фаворита. Роль для команди нова й незвична. Як правило, наша національна команда виступала в ролі сміливого новачка. Коли щастило — приходив результат, коли ні — не приходив. Бути ж своєрідним «метром» для суперника нашій команді (не бразильці ж ми поки) поки зарано.
Першу половину матчу українці провели у невисокому темпі, що й зумовило майже повну відсутність гостроти в атаці. Запам’ятався хіба що удар Калиниченка у поперечину воріт Валієва. Причиною низького темпу була невисока мобільність нашого півзахисту. Гусін, Ротань, Калиниченко, Гусєв і, частково, Воронін, діяли на різних швидкостях. Висунутий уперед форвард Бєлік відверто нудьгував у очікуванні свого шансу. Шанс з’явився у другій половині гри, коли серія замін зробила гру більш швидкою й менш передбачуваною. Проте ні гості, ні господарі не використали моменти, щоб забити гол. Поєдинок став під кінець хіба що більш нервовим.
Після нульової нічиї виявилося, що говорити про матч практично немає чого. О. Блохін після фінального свистка сказав, як зазвичай у таких випадках, слова, не відкривши публіці своїх висновків, які, хочеться вірити, він для себе зробив. Тим більше, що у найближчі місяці нових товариських матчів збірної поки не заплановано. Більш живим діалог О. Блохіна із азербайджанською пресою ставав тоді, коли згадували колишні часи. Щодо сьогоднішнього дня особливо говорити поки нема про що. Суцільна ностальгія.
