Учора нарешті завершилася чергова прем'єрська епопея - Леонід Кучма підписав Указ про відставку Павла Лазаренка.
Теоретично Президент був би зацікавлений у максимально тривалій "хворобі" прем'єра і максимально тривалому призначенні нового уряду. Конституція і закони дають йому змогу не поспішати з ухваленням рішень місяців зо три. На цей час контроль над виконавчою владою цілком перейшов би до президентської команди, хоча ніхто не ніс би за цю владу відповідальності.
Правда, добитися такого зручного становища можна було за однієї умови - пасивності самого Лазаренка.
Проте Павло Іванович сам змусив Президента визначитися. Визначеність потрібна і йому самому - для того, приміром, аби встигнути врятувати не чуже для нього, на думку багатьох спостерігачів, ЄЕСУ. Очевидною рушійною силою успіху цього підприємства була прихильність політичної влади. Після того, як це джерело вичерпається, ЄЕСУ, в найкращому випадку, стане компанією "рівною серед рівних". Не виключено, що екс-прем'єр уже зробив певні потрібні кроки в справі оборони ЄЕСУ й подав заяву зі спокійною душею.
Політичне майбутнє Павла Івановича досить туманне, але в ньому вимальовуються кілька вірогідних сценаріїв. Для президентської команди найкращим варіантом було б не давати Лазаренку відокремитися від номенклатури й вести з ним якісь ігри. Цьому сприяє, приміром, та обставина, що Лазаренко залишається губернатором Дніпропетровської області. При цьому сценарії, через певний час адміністрація мала б політики, вплив котрого помалу сходить нанівець. Ясна річ, до наступних президентських виборів Кучма й Лазаренко опинились би в різних таборах, але на той час політична й фінансова вага в них була б принципово різною. На користь такого вибору говорить і той факт, що Павло Іванович - апаратник, котрий звик до інтриг і не розуміє публічної політики.
Проте, враховуючи стратегічні й тактичні якості президентської команди, слід чекати на інший варіант. Скоріш за все Павло Іванович досить швидко стане "недоторканним" (як це сталося з деякими іншими колишніми прем'єрами) і для політиків із президентського оточення контакти з ним стануть своєрідним табу. Такому перетворенню сприятиме й вантаж обвинувачень на його адресу, й міцні позиції в президентському оточенні опозиційної колишньому прем'єру НДП.
Усе це може змусити Павла Івановича шукати дружби з лівою опозицією (точніше, зміцнювати її, позаяк у навколополітичних колах Лазаренка вважають причетним до фінансування компартії), котра реально претендує на владу і з якою в нього немає особливих ідейних розбіжностей. При цьому він може як залишатись у тіні, фінансуючи перемогу лівих на виборах, так і стати публічним політиком із традиційним іміджем "потерпілого" прем'єра. Відзначимо, що альянс Павла Івановича з лівими політично зручний для всіх сторін - і Президент і комуністи лише зміцнять своїх прибічників у думці, що їхні опоненти не хто інший, як "імперія зла". Можливо, передчуття такого варіанту розвитку подій були однією з причин появи на світ ідеї перенесення парламентських виборів - ясно, що до березня 1998 року команда Лазаренка буде ще досить сильною фінансово, аби допомогти лівим виграти вибори.
Звичайно, є сценарій, у якому Павло Іванович "заспокоїться" й писатиме на дозвіллі мемуари. Однак, зважаючи на характер нашого героя, такий перебіг подій майже неймовірний.
