До 75-х роковин Голодомору у Національній парламентській бібліотеці України відкрилася книжкова виставка «Чорна сповідь моєї Вітчизни». У чотирьох розділах — офіційні документи, публіцистика, наукова і мемуарна та художня література — експоновано понад 400 видань, надрукованих за останні десять років (окрім діаспорних). Це — Закон про Голодомор, укази Президента, роботи членів Всеукраїнської асоціації дослідників голодоморів в Україні та співробітників Українського інституту національної пам’яті, монографії відомих істориків Станіслава Кульчицького та Юрія Шаповала і, звичайно, романи «Жовтий князь» Василя Барки і «Марія» Уласа Самчука... Серед представлених книжок — троє із «Бібліотеки газети «День»: «День і вічність Джеймса Мейса», «Почему ОН НАС уничтожал?/Сталин и украинский Голодомор» Станіслава Кульчицького та новинка «Джеймс Мейс: «Ваші мертві вибрали мене».
«Ця книжкова виставка дуже важлива. Бо сьогодні можна почути щось на зразок — тільки й говорять, що про Голодомор, — зазначає керівник Центру досліджень геноциду українського народу Василь Марочко. — Але тема — невичерпана. Передусім, ми не поховали за християнським обрядом тих мільйони безневинно загиблих. Їхні кістки розкидані в київському районі Борщагівки, на яких нині стоять багатоповерхівки. На території столичної дитячої лікарні ОХМАДИТ є «братська» могила дітей. Туди їх напівмертвих підкидали селяни — щоб врятувати. У 1932 — 1933 роках там їх ховали по півсотні одразу майже щотижня... І таких установ, що стоять на людському праху, чимало. Очевидно, треба про це говорити й писати. Ця трагедія ще довго буде з нами. Вона «спалахуватиме» у різний спосіб і в різних поколіннях. Можливо, тому, що ми маємо висповідати і спокутувати отой гріх замовчування, що тяжів над нами стільки років...» «Ми нарешті почали опановувати культуру пам’яті, — підсумовує співробітник Українського інституту національної пам’яті Олег Білий. — Водночас маємо опанувати і культуру смерті, не забуваючи при цьому про етно-політичні аспекти трагедії, що пов’язані зі становленням української державності. Як свідчать документи, Голодомор 1932 — 1933 був спробою зупинити українську націю у її русі до незалежності. На те також вказують репресії проти нашої духовної, технічної та мистецької еліт на початку 30-х років. Це було зроблено, щоб голоси протесту не прозвучали у процесі знищення селянства як, можна сказати, економічного ядра нації. А опановуючи культуру смерті, ми повинні завжди пам’ятати, що нам треба творити й культуру життя. Бо українці вижили, що засвідчує історичну сталість української ідентичності! Отже, ми — не народ-жертва, а народ, який всупереч усьому вистояв!»
Книжкова виставка «Чорна сповідь моєї Вітчизни» триватиме до кінця листопада. З нею також можна ознайомитися на сайті бібліотеки — www. nplu.org.
