Кілька років тому київський колекціонер Ігор Диченко в запалі вже призабутої полеміки вигукнув: «Ми все ще будуємо вузькоколійку!» Тобто живемо трафаретами, звичками, нормами доби, яку нібито поховали, засудили, викрили й прокляли.
Та, певно, зроблено це не занадто добросовісно. Чіпко продовжує тримати нас радянський стиль. Ось, наприклад, як заведено, до свята - до роковин Жовтневого перевороту приурочили прем'єру творці нового театру - Вільного. Видовище було обставлено пишно: одночасно з першою виставою трупи - «Чайкою на ім'я Джонатан» Річарда Баха - презентувався благодійний фонд М.АРТ, що був його продюсером, і фінансова компанія «Сократ», яка допомагала народженню цього фонду. Свою благородну мету меценати проголосили, само собою зрозуміло, у прес-релізі: «Наша країна багата на таланти - допоможемо їм, хай вони творять на Батьківщині і збагачують наш творчий потенціал».
Пафос, гідний резолюцій комсомольських з'їздів і, як з'ясувалося з вистави, подібний до радянських закликів - фальшивий. Не в тому навіть річ, що спектакль поганий: сьогодні на театрі справжніх художніх подій - дефіцит, а шедеврів і взагалі немає. Здивувала «Чайка» іншим. Маніфестуючи творчу свободу як відмову «зациклюватися на театральних канонах», режисер Артур Артименьєв викроює свій аморфний, драматургійно крихкий твір у цілковитій відповідності із законами типового радянського пропагандистського театру. Плакатність, ілюстративність, риторика, композиційно скупі, як барельєфи революційним героям, мізансцени. І Джонатан, котрий стверджує індивідуалізм, виглядає як точна копія Павки Корчагіна, котрий мріяв прожити життя так, «чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы». Справжній герой капіталістичної праці, знавіснілий фанатик...
Містичну притчу Річарда Баха Вільний театр анітрохи не вагаючись інтерпретує як соціальну агітку. І закамуфлювати це безсилі і модна музика, і модерна пластика за ліцензією модного ж Сергія Швидкого (на жаль, Джонатан танцює так само посередньо, як і вся зграя).
Презентацію, затриману без вибачення майже на півгодини, вела життєрадісна дівчина, котра міцно засвоїла традиції радянських масовиків-вигадників. Як на піонерських святах, вона закликала глядачів перед початком спектаклю «хлопати і тупати», і з запалом прославляла організаторів презентації - не компартію, природно, а фінансистів. Вона ж порекомендувала залу «прослухати таку цікаву асоціацію»: Морозов - «Чайка» - МХАТ. Мовляв, під проводом директора М.АРТа Михайла Морозова «Чайка» відкриває новаторську сторінку в мистецтві. Прем'єра ж викликала асоціації абсолютно інші. З радянською двозначністю, зокрема. Обурюючись у виставі поведінкою зграї, що віддає перевагу жратві над вільним польотом, актори й гості дружно попрямували на фуршет, котрий затьмарював своїм достатком навіть радянські бенкети.
