17 років історії «Дня» — це, передусім, історія Особистостей, які творили газету, щоденно, щогодинно дарували нашим читачам нові думки, образи, твори, ідеї. Джеймс Мейс, Анатолій Казанський, Леонід Бакка... Це — справді класики газети, люди, без внеску яких неможливо уявити творчий шлях видання. Їх немає серед нас, проте духовна й інтелектуальна пам’ять про їхні здобутки, життя, працю — довговічна!
Постать Клари Пилипівни Гудзик, людини, яка залишила нас рівно три роки тому, 9 січня 2011 року, є особливою в цьому ряду. «Золоте перо» «Дня», абсолютно блискучий публіцист (і, що вражає, — не журналіст, а кібернетик за першим фахом), істинний Український Інтелігент, особистість, чия ерудиція практично з усіх гуманітарних дисциплін направду не мала меж; чиї статті — передусім із винятково складних проблем нашого духовного релігійного життя — стали по праву «візитною карткою» газети, мали всеукраїнський резонанс, чию щотижневу п’ятничну колонку читала вся Україна, — все це наша Клара Пилипівна.
«В Україні була і є дуже високого рівня журналістика. Так, вона представлена «кристалами» — невеликою кількістю людей, — розповідає головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА. — Мені доводилося чути в різних аудиторіях фрази «Нам би десяток таких, як Клара Гудзик». Я кажу: а ту одну, яка в нас була, ви добре прочитали? І зрозуміли її урок? Він полягає в тому великому самовдосконаленні, скромності і працелюбності... Тій неймовірно високій планці, яку ще вона в радянський час для себе поставила. Клара Пилипівна мені розповідала, як вона свої невеликі кошти викладача витрачала на поїздки і на те, щоб негайно бути в Ленінграді чи іншому місті на прем’єрі... І коли настали часи незалежності, Клара завжди казала: «Як шкода, що це для мене так пізно відбулося». Вона не була з тих радянських людей, які сумували за молодістю і ностальгували за минулим. Вона дуже раділа. І вона змінила діяльність. З технаря, з кібернетика — вона стала журналісткою. Причому в таких несподіваних темах, які досі вважаються в нашій журналістиці «покинутими» — це філософія, це історія релігії, це етика. Завдяки її публіцистиці «День» тоді піднявся в цих темах на небачену висоту. І я дуже щаслива, що переконала Клару Пилипівну видати книгу «Апокрифи Клари Гудзик». І що вона вийшла за її життя. Клара Пилипівна встигла порадіти і побачити, як цінно те, що вона робила. Вона спочатку пручалася, казала: «Та ні, кому це потрібно?» Але потім зрозуміла, як багато вона дала тим, що виставила таку планку. У передмові до книги я пишу, що «Клара Пилипівна сміливо кличе в союзники Тацита, Плінія молодшого і Светонія». Це до речі, для тих, хто зараз не читає друкованої преси і не соромиться зізнатися, що не читає товстих книг. До речі, Клара Пилипівна мабуть, була б прекрасним фейсбукером. Але це дуже мало. І тому вона вивчила самостійно німецьку і англійську мови, щоб читати Фейтхвангера в оригіналі і свого улюбленого Діккенса. І тому ми хочемо перевидати в цьому році її книгу, бо в редакції вже лишилося один чи два екземпляри. Я рекомендувала б цю книгу тримати кожному на своєму столі...
Особливо хочеться звернути уваги на знімок на задній обкладинці. Історія цієї фотографії фантастична, надзвичайна. Це знаменитий знімок: тут Клара Пилипівна вручає Папі Івану Павлу ІІ електронну бібліотеку газети «День». Для історії треба сказати, що це екземпляр № 2. Ми єдині, хто має таку бібліотеку. В трьох томах за 1996-1998 роки, і там зафіксований цей період історії газети «День», який я називаю «наше алібі перед історією». Сергій Борисович Кримський казав, що є газети-»дзеркала», а газета «День» — це «вікно». Клара Пилипівна розширювала цей простір для нас. Аудієнція з Папою відбулася завдяки тому, що Клара Гудзик була відзначена за публікації в «Дні». Цікаво, що на початку зустрічі вона звернулася до понтифіка польською мовою, а понтифік до неї — українською».
Клара Гудзик явила нам приклад високої християнської моралі і рідкісного дару людяності. Царство їй небесне!
Де взяти гарну владу?
Клара Гудзик
У нашій суспільній свідомості існує чимало дивних парадигм, пов’язаних із нерозривним тандемом «народ — влада». Народ, думаємо ми, то щось недоторканне, справжнє, монолітне і завжди справедливе: «Голос народу — голос Божий». Наша ж влада у всіх своїх якостях і властивостях є повним антиподом народу. До такої міри антиподом, що її можна підозрювати в іноземному походженні — щось на зразок середньовічних баскаків або членів політбюро КПРС. Інша національність, інший характер і відсутність будь-яких соціальних чи родинних зв’язків із народом, не згадуючи про зовнішні, зовсім не українські інтереси. Найголовніше — інша мораль.
Ставлення до влади — будь-якої, влади як такої — в Україні спадково недоброзичливе, навіть вороже. Через те у нас більше, ніж в інших країнах, дуже важко, майже неможливо стати «пророком у своїй Вітчизні». Згадаємо хоча б останні роки — роки нашої незалежності. Кого ми за цей час шанували, ким пишалися, кому довіряли, на кого рівнялися, чиї слова цитували? Та нікого — серед більш, ніж сорока мільйонів українців! Всі були не такі — одні «іноземці», інші — «інородці», «комуністи», «націоналісти», «бандери»; всі разом — розбійники з великої дороги. Навіть своїх великих покійних пророків встигли добре виваляти у грязюці, швиденько скориставшись демократією і свободою слова.
За роки незалежності українцями була категорично забракована вся можлива шкала державних діячів — відірвані від світу вчені, талановиті ділки, молоді, не обтяжені радянськими забобонами, «нові», а також «професура» старої школи влади. Здається, зійшов би на землю наш небесний покровитель архангел Гавриїл, і того б не визнали, не схвалили, і йому не дали б розвернутися, не почекали б результатів, а вже із першого дня кричали б: «У відставку! На лаву підсудних! Геть! Геть!».
Однак, яке маємо право ми, народ, бути занадто принциповими, вимогливими до своєї влади? Чи не з народу ця влада вийшла, чи не є вона частиною нас, чи не віддзеркалює всі наші — народні — якості? Адже більшість представників нової влади (так само, як і радянської, до речі) всіх рівнів — то освічені міщани у першому-другому, добре, якщо у третьому, поколінні. Їхні родичі й досі живуть у селі, тобто складають той самий Народ з великої літери, плоть від плоті якого є українська влада.
То кого ж ми лаємо, кому докоряємо? Як не крути, а виходить — собі. Бо хто виховав наших державників такими, якими вони є? Чи не наша школа, чи не українська родина, чи не ті самі критикани, які під час виборів готові голосувати за кого завгодно, аби тільки «заробити» на цьому якусь дрібницю? А скажіть, будь ласка, у якій сім’ї, у якій школі сьогодні робиться особливий акцент на вихованні в дітях таких якостей, як честь, чесна робота, відповідальність за інших, самовідданість? Або, може, наші церкви про це дбають, читаючи у храмах християнські заповіді незнайомою парафіянам мовою та встановивши «такси на треби»? Чи, може, духовенство являє нам взірці безкорисності та служіння народу? Згадаємо ще про те, як ми, журналісти, культивуємо на своїх сторінках та екранах високі поняття честі й гідності.
То кому, власне, ми докоряємо у своїх бідах? Кого зневажаємо, «над ким сміємося, панове»?
(«Апокрифи Клари Гудзик», за загальною редакцією Лариси Івшиної. Видавництво ЗАТ «Українська прес-група», Київ-2005)
