Захисники народних інтересів минулого тижня погаласували, тоді проголосували, і стало остаточно й безповоротно зрозуміло: у наших політиків поруч з НАТО, мовою, ОУН і УПА з’явився ще один пункт для довготривалих спекуляцій — це депутатська недоторканність. Не можна виключати, що наступне блокування трибуни відбуватиметься під повітряними кульками з написами на них: «Депутатській недоторканності — ні!». Але хто саме з політичних партій ці кульки запускатиме в повітря, важко сказати. На відміну від НАТО і УПА, українці єдині у своєму ставленні до скасування недоторканності політиків. Це значить, що всі політичні сили звинувачуватимуть одна одну в зриві голосування й лукавстві й у той самий час підкреслюватимуть, що саме вони є найгарячішими прихильниками цієї ідеї. А їхня активність у цьому напрямку залежатиме від обставин, головна серед яких — при владі вони чи в опозиції.
Пересічні громадяни зі сміхом спостерігатимуть черговий цирк нашого політикуму. Вони крутитимуть пальцем біля скроні і казатимуть, що ті політики дурні. Їм навіть на думку не спаде, що можновладці не такі дурні, як здаються, і насправді вкотре обдурюють своїх виборців. Ні, не відмовою скасувати недоторканність. А навпаки — надмірним галасом навколо цього питання. Адже недоторканність політиків — це лише один-однісінький аспект у цілому механізмі соціальної справедливості. А коли наголошується тільки на цій деталі, то таким чином суспільна увага зосереджується на далеко не найголовніших проблемах.
Тим часом існують питання, розв’язання яких набагато більше сприяло б утвердженню справедливості. Приміром, уже років із десять не публічно, не гучно, але балакають про запровадження податку на майно. Якби Верховна Рада ухвалила відповідні рішення, то кожен власник майна платив би до державного бюджету внески, прямо пропорційні наявності майна. Відповідно, власники пароплавів, газет і заводів, а також зароблених тяжкою працею розкішних будинків мусили б відстьобувати кошти, в рази більші від їхніх незаможних співгромадян. З цих грошей можна було б збудувати соціальне житло чи пустити їх на інші програми. Але уже роками розповідають, що країна не готова до такого податку, що треба запровадити реєстр майна і тому подібні речі. Таких питань, по яких депутати не бажають ухвалювати рішення, можна нарахувати чимало.
Як відомо, хто хоче — той шукає засоби, а хто не хоче — той шукає причини. Отож, по проблемам соціальної справедливості захисники народу шукають і знаходять причини. Дуже переконливо гніваються на телеекрані на своїх опонентів, які заважають їм працювати, а нам усім — жити. Але боюся, що в глибині душі вони дуже задоволені таким поворотом подій. Бо в протилежному випадку їм би довелося ділитися із суспільством своїми прибутками. Вони не дуже хочуть цього.
