Понад 600 маленьких дітей були донорами-смертниками під час фашистської окупації Донбасу
«Війна поєднала непоєднане: діти і кров, діти і смерть», — такі слова ветеранів Донеччини передували відкриттю зворушливого пам’ятника дітям-донорам. Монумент у переддень дня визволення Донбасу з’явився в Макіївці (Донецька обл.). Його встановлено в пам’ять про маловідому сьогодні подію з історії Донбасу та України. Свого часу, ще за часів Великої Вітчизняної війни, в 1942—1943 рр., вона просто приголомшила весь шахтарський край небаченим розмахом жорстокості окупантів.
Сьогодні цих фактів немає в підручниках, і про них не розповідають донецьким школярам, які вивчають воєнну історію рідного краю, а в самій Макіївці залишилося лише три очевидці цих подій, які дивом вижили і змогли розповісти нащадкам подробиці того, що відбувалося в ті страшні роки.
Кошмар почався 1942 року, коли комендант Макіївки Мюллер розпорядився 5 вересня створити дитячий притулок «Призрение». Туди фашисти, за «офіційною» версією, планували розмiстити дітей-сиріт і безпритульних нібито з цілком мирними та гуманними цілями: дати малюкам хоча б дах над головою, одяг, їжу… Притулок було створено на базі дитсадка, що існував тоді в місті, куди збирали всіх дітей, яких вдавалося знайти або на вулицях міста, або в родинах макіївчан. Проте, пізніше з’ясувалося, що в притулку живуть не лише діти, у яких немає даху, але й діти, яких забрали з родин з невідомою метою.
Як розповіла «Дню» очевидиця тих подій Галина Кузьменко, яка побувала в «Призрении» і дивом залишилася в живих, німці почали відбирати всіх жінок міста на якісь роботи (наприклад, на відновлення шахт, яке в ті роки розгорнулося в Макіївці з особливою силою). Їхніх дітей обіцяли помістити до дитячого садка, доки мати буде зайнята на роботі. Самій Галині Федорівні тоді було близько 3 років, і вона так само, як і багато інших дітей її віку, потрапила до притулку, коли її маму разом із іншими жінками було заарештовано під час облави і направлено на роботу. Тоді й з’ясувалося, що діти, які потрапили в «Призрение», звідти більше не виходять. А навколо самого «садка» стоять вартові, які нікого — навіть батьків — не пускають усередину.
Галині Федорівні пощастило: вихователькою в садку працювала їхня сусідка, яка й розповіла її мамі, що діти перебувають у жахливих умовах, без їжі і води, а наступного дня їх узагалі мають намір отруїти. Вона й умовила маму Галини Федорівни забрати дочку з притулку якомога швидше. Проте з’ясувалося, що просто так дитину забрати не можна, потрібно було лише на щось її «виміняти». «У нас знайшлася лише одна золота обручка, яку мама віддала вартовому, і лише так змогла мене забрати. Єдине, що я пам’ятаю з того, що було потім, — це вареники з вишнями, коли я прийшла додому й опісля довгого голоду вперше поїла», — розповідає Галина Кузьменко. Вона й зараз не може згадувати про ті дні без сліз, хоча їй, за словами дослідників, ще поталанило! Дітей, які залишилися в притулку, не лише морили голодом, але й використовували як донорів крові для поранених німецьких солдатів.
Протягом майже двох років існування притулку в його стінах побувало понад 600 маленьких макіївчан, серед яких було дуже багато малюків 2-3 років. Всі ці дані сьогодні відомі лише тому, що нові господарі будівлі, в якій колись був притулок, зберегли зошити з іменами маленьких мешканців «Призрения».
Більше того, згідно з архівними документами, які було знайдено в донецькому обласному архіві нещодавно, відомо, що більшість дітей, які перебували в притулку, не витримали важких умов і загинули. Як розповіла «Дню» голова макіївської міської організації в’язнів-жертв нацизму Лариса Симонова, яка особисто займалася пошуками архівних документів і їхнi дослідженням, багато які діти вмирали вже після однієї-єдиної процедури забору крові, яка бралася в них у необмеженій кількості. За офіційними даними, лише за один тиждень фашистами таким чином було вбито понад 200 дітей.
При цьому, за словами Симонової, масштаб винищення малюків у Макіївці перевищує навіть рівень смертності дітей у концтаборах, де з десяти дітей живою залишалася лише одна дитина: у випадку з «Призрением» шансів вижити не було майже ні в кого. Фактично Галина Кузьменко — чи не єдина, хто після притулку зміг повернутися додому.
За словами Лариси Симонової, біля кожного прізвища в списках було вказано рік і місяць надходження дитини до притулку, а також місця, куди відправили дітей, які залишилися в живих: «Якщо в списку значиться, що дитина кудись перенаправляється, значить є ймовірність, що вона вижила, а якщо вона залишилася в притулку, значить точно загинула», — робить висновок Л. Симонова. Наприклад, один із очевидців тих подій Віктор Декалюк залишився живим саме тому, що його направили до Німеччини, де, звичайно, також утримували в найжорстокіших умовах, але все ж залишили в живих. Як розповів «Дню» сам Віктор Декалюк, який сьогодні є главою Донецького обласного відділення організації жертв фашизму, умови життя в Німеччині були все ж таки кращі, ніж на Батьківщині: «Я не був у цьому притулку, але я потрапив до Німеччини, де з нами також дуже погано поводилися. Нас було лише 10 осіб. У Мюнхенському шпиталі нас підгодовували, а потім брали кров. І все ж у нас був шанс вижити, а в цьому притулку в Макіївці дітей взагалі не годували. Брали кров, а трупи потім викидали», — згадує він.
Як згадують небагаточисельні очевидці, тіла малюків звозилися на так званий німецький цвинтар, де їх і ховали. «Мені тоді було 6 років. Ми з моїми однолітками часто бачили, як ховали цих дітей-донорів, бачили, як їхнi трупики скидають у ями на німецькому цвинтарі. Але не можна сказати, що це була якась братська могила. Тут був цвинтар, на місці якого було просто вирито три ями. У них і скидали тіла дітей», — розповідає ще одна очевидиця тих подій Лідія Гришанова. Вона досі згадує, як батьки переховували дітей, щоб їх не забрали до цього «дитячого садка».
Окупаційний режим у Макіївці, який супроводився масовим насильством і винищенням мирних мешканців, тривав 22 місяці і 13 днів…
Сьогодні всі нечисленні очевидці тієї трагедії не можуть згадувати про неї без сліз. Навіть на самому відкритті пам’ятника дітям- донорам деякі з них не були присутні, бо не могли перенести навіть цього моменту. Лідії Тихонівні Гришановій, наприклад, стало погано ще на самому початку — не витримало серце. Пам’ятник відкрито якраз на місці поховання дітей-донорів, і кожна хвилина на цьому місці нагадує про страшні дні 1942 року. Цей день був узагалі дуже хвилюючим: старики-ветерани, всі в орденах і медалях, схилили голови на знак пам’яті перед маленькими мучениками, яких досі оплакують у цьому місті.
Як розповідає Лариса Симонова, мешканці Макіївки одностайно підтримали ідею створення цього пам’ятника. За її словами, макіївчани не просто морально підтримували ініціаторів цієї події, але й вносили гроші до загальної скарбнички на створення майбутньої плити на місці поховання дітей-донорів. За словами Л. Симонової, ще до офіційного відкриття пам’ятника біля його підніжжя вже лежали квіти, які приносили прості мешканці міста.
А ось у будівлі колишнього притулку, яка збереглася до цієї пори, квітів не буває. Люди взагалі стараються обходити це місце. І навіть попри те, що будинок досі продовжує експлуатуватися (раніше там був спецінтернат, тепер туди збирається переселитися якесь підприємство), це місце досі має недобру славу. Загратовані старі вікна і похмурі стіни постійно нагадують макіївчанам про долю сотень безневинно загиблих дітей.
