Дреллою називали його друзі.
Він лишився б Андрієм Варголою, якби його батьки не емігрували до Америки.
Під іменем Andy Warhol його знає весь світ.
Енді Воргол цікавий тим, що зроблене ним — мистецтво не оригіналу, а копії, не авторського тексту, а авторського довкілля. Можна навіть сказати, що основним його твором була його біографія — якщо під біографією, «життєписом», розуміти людину як рефлексійну частину суспільства.
Рефлексувати — буквально значить відображати: Воргол — це феномен автора, що відмовився від авторства, перетворився на дзеркало, котре відбиває так звану другу природу (на відміну від першої природи — нашої реальності): природу масової культури, реклами, фотографії, телеефіру. Він надзвичайно вдало зіграв з образом митця — провісника незаперечних істин, носія вищих цінностей, майстра «стилю» й «оригінальності», довівши цей міф до повного спростовування. Однак саме через те, що його творчість є суцільною, без єдиної шпарини площиною відображення відображень і копіювання копій, Воргол здається абсолютно непроникним, герметичним, утаємниченим художником: ми можемо сказати, що оті симуляції і формують його суть, але завжди лишається дещиця сумніву: можливо, у цього яскравого дзеркала таки є зворотний бік? Інакше кажучи, усередині цієї дзеркальної поверхні весь час лишається дражлива, бо приречена на незаповненість і невизначеність, порожнеча.
Саме тому документи з життя Воргола є не менш цікавими, аніж його твори. А втім, виставка «Поп-арт і його королі», що відкрили в київській галереї Тетяни Миронової, привертає увагу ще й тому, що там уперше в Європі демонструють раніше ніким не бачені фотографії Воргола.
Вільям Джон Кеннеді робив ці знімки протягом 1963—1964 років на знаменитій «Фабриці» — місці життя й творчості Воргола в Нью-Йорку. Окрім самого «короля», на фото — його найближчий соратник у ті роки Роберт Індіана і поп-арт-модель Ультра Вайолет.
Художники — тоді ще практично невідомі — найчастіше позують зі своїми роботами: Воргол з портретом Мерилін Монро, Індіана — зі знаменитим словом LOVE: квадратна поп-арт-скульптура з чотирьох літер пізніше стала одним з символів 1960-х. Вайолет, одягнена лише у велику краватку в горошок, талановито валяє дурника, граючись з цією неподобною прикрасою.
Воргол — гладенький, з коротким, як на ті роки, волоссям, у великих темних окулярах схожий на рок-зірку попереднього десятиліття, на такого собі омолодженого інтелектуального Елвіса Преслі. Він завжди серйозний, чи то він тримає в руках свій твір, чи фотографію жорстокого розгону антирасистської демонстрації на півдні США, чи монтує фільм, чи сам веде фотосесію, чи розмовляє по телефону. Під час різних занять він у цих кадрах робить те, що робив усе життя, коло замикається: ми знову ковзаємо по блискучій поверхні разом з ним, спостерігаємо за Ворголом, що вдає Воргола.
А втім, у самому куточку галереї висить найцікавіша з усіх фотографія — «Енді дивиться крізь портрет американця»: кілька рядів однакових фотографій пана середніх років в окулярах, такого собі звичайного американського обивателя, але в одному місці регулярність порушено: з тим самим поворотом голови, у великих окулярах — обличчя Воргола. Жарт, але жарт глибокий.
Усі ці банки кока-коли і консервованого супу, штамповані лики Монро і Мао, власне, й були його поглядом. Дрелла дивиться крізь портрет легковажної, рекламної Америки — на Америку ж. Воргол близький нам не через барвистість своїх картин чи роботи на шовку, котрі могли б нагадати про фольклорне українське мистецтво, — просто така Америка, Америка Дрелли — усюди, це означення всієї нинішньої дійсності, байдуже, де б вона не була. Дрелла дивиться крізь наш портрет — на нас.
