Не забути рушник: дивно, забуваю його найчастіше. Не взяти занадто багато речей — обов’язково прихоплю кілька зайвих футболок або светр, які тільки валізу забивають. І запасні штани теж ні до чого. Так, ліки — від живота й застуди. Зарядне для телефону. Окуляри в рюкзаку, добре. Ще раз перевірити квитки. Ну начебто все. Вийти не за 45 хвилин, а хоч би за годину.
Набоков у своєму видатному аналізі «Мертвих душ» Гоголя зазначає, що детальний опис дорожньої скриньки Чичикова є анатомічним портретом душі героя: «Гоголь описує зовсім не вміст скриньки, а коло пекла і точну модель круглястої чичиковської душі».
Із чого ж складається душа мандрівника — звичайно, не такого літературно-зловісного, як Чичиков? Із протягів у вагонних тамбурах. Із брязкоту вагонних коліс на стиках. Із несподівано гучного голосу в станційному репродукторі на нічній зупинці. Із пустого базікання з попутниками. Із вареників і груш, куплених у бабусь на пероні. Із безглуздих ритуалів прибуття. Із тривожної меланхолії від’їзду. І багато з чого іншого, такого ж неважливого, тому що це все — підступи, шкаралупа.
Найважливіша частина, осердя — в уяві. Точніше в минулому, обкресленому уявою. В ідеальній, сонячній і квітучій (або, навпаки, інфернальній — суть від цього не змінюється) картині місця, куди повертаєшся через багато років.
А якщо попереду — невідома земля, то все одно її моментальний (ментальний) фотознімок, складений із чужих вражень, твоїх забобонів, десь баченого вже фільму, кимось кинутої фрази, колись прочитаної книжки або статті з часопису, уже давно займає частину твоєї пам’яті. Ти насправді вже сотні разів побував там.
Вважаючи, що рухаєшся вперед, насправді пориваєшся назад, прагнеш зробити неможливий стрибок усупереч часу, у минуле, до початку. Навіщо? Щоб прожити життя заново. Змінити все, не змінюючи нічого. Переграти двобої, які колись було програно.
Тож кожен подорожній носить усередині маленьку, надокучливу, добре змащену машину часу, що працює безперебійно.
Або бомбу з увімкненим годинниковим механізмом.
Результат подорожі врешті-решт залежить від того, скільки динаміту ти залишив у далекому милому краї.
