Фільм Майкла Манна «Поліція Маямі. Відділ моралі» (за мотивами однойменного серіалу) став приємним подарунком у досить одноманітному літньому репертуарі, переповненому недолугими комедіями й мелодрамами. Манн — майстер жанрового кіна, чий попередній фільм «Співучасник» iз Томом Крузом у несподіваній ролі жорстокого вбивці, безумовно, запам’ятався глядачам.
У «Поліції Маямі» з перших же кадрів зрозуміло: режисер поставив перед собою чітке завдання — тримати глядача в стані постійної напруги, не давати йому ані хвилини спокою, примушувати його дивитись на екран, не відволікаючись. І робить він це надзвичайно професійно; а професіоналізм, у першу чергу, полягає в уникненні штампів, банальностей, що багатьма шарами вкрили жанр кримінального бойовика, в якому, власне, й виконана «Поліція Маямі».
Наприклад, тут нема ніякої фінальної битви Найголовнішого Доброго Хлопця з Найголовнішим Покидьком. Лише чергова поліційна операція, але знята надзвичайно ефектно. А втім, постановка сцен протиборств і перестрілок — це ще один виграш Манна в голівудського стандарту. Моментальний, летючий монтаж, гострі ракурси, робота акторів, навіть озвучення — по всіх компонентах бойові епізоди виконані бездоганно. Звичайно, порівняння — то не найкращий спосіб, але тут його важко уникнути. Бо камера в Манна в такі моменти перетворюється на співучасника подій, то припадаючи до землі, то вкриваючись пилом чи водою, то зламуючи ракурс у несподіваному стрибку й таким чином підсилюючи ефект присутності до максимуму. Бо вогнепальна зброя в нього й звучить саме, як зброя, — сухими, чіпкими чергами, а не гримить, наче відбійний молоток. І персонажі, в яких влучають кулі, не танцюють ще 10—15 хвилин і не відлітають на сто метрів, а падають убитими на місці. Приклади можна помножувати.
Але ж не тільки стрілянина...
Для кожного епізоду Манн й оператор фільму Діон Бібе намагаються створити й власну візуальну атмосферу. Переліт над морем світиться барвами майже гламурної туристичної картинки. Напружені діалоги зняті з плеча, в похмурих напівсутінках. Час від часу вкраплені дуже гарні й доречні документальні епізоди вуличного життя. Вже згадані перестрілки — на світлотіньових контрастах. Манн, помітно, взагалі любить гратися зі світлом, і тут він дав собі волю. Частина світлової партитури фільму — також настійливий мотив монітора, екрана. Екрани й камери всюди, вони мигтять безсонними віконцями, не полишаючи героїв ані на мить, але їхнє призначення — не стільки вихлюпувати в кадр інформацію, скільки розігрівати загальну параною: дуже швидко починаєш відчувати, що в цьому світі ніхто не в змозі сховатися ні від кого.
І ще один, важливий і важкий для виконання (бо дуже постраждалий від голівудського конвеєра) компонент — любовна лінія. Але й тут Манн, як тільки міг, уникнув численних штампів. Без зайвого пафосу, сліз чи істерик — герої люблять у нього цілком природно, все це — від зізнань до злягань — відіграно без фальшу. Цьому слід завдячувати потужному дуету головних виконавців — Коліну Фаррелу й Джеймі Фоксу у партіях, відповідно, детективів Джеймса «Сонні» Крокетта й Рікардо Таббса; серед жіночого складу нема рівних зірці ранніх фільмів Чжана Імоу, живій легенді китайського кіна, Гон Лі в ролі Ізабелли. Якість акторських робіт дозволяє режисеру запустити фінальний конфлікт саме через любовну колізію, коли стріляти починають не через те, що хтось когось розкрив, а через надмір особистих пристрастей; всю колізію в ідеалі можна було б вивести взагалі на рівень високої трагедії. Але й того, що є, цілком досить.
Бо Манн проробив дійсно складну роботу — з інертної, заяложеної матерії серійного «мила» здобув чисту енергію жанру в його найкращому, наскільки це можливо, вигляді.
