І тут розпочалося таке–е... Дзвонять до редакції «перші»
особи нашого району, і всі як один повторюють фразу: «Ви понімаєте, що
ви такоє робите!?» Ми відповідаємо: «Розуміємо». До нас знову: «Ви дайотє
отчот!? Ми відповідаємо: «Розуміємо». До нас знову: «Ви дайотє собі отчот!?»
Ми відповідаємо: «Собі? Собі даємо». Були також й стриманіші, які говорили:
«Ну, нехай вже сам текст, але навіщо було друкувати фото?»
Подібні телефонні дзвінки тривали тиждень, поки на очах
була газета. Під час проведення вербальної семиденної екзекуції, нам весь
час доводили, що є лише одна людина, про яку можна говорити: «Наш Президент».
Лише «під патронатом» цієї постаті може вільно розвиватися наша преса...
Лише про неї можна друкувати...
Скажу відверто, що були не лише негативні моменти розміщення
того матеріалу. Зокрема, на вулиці почали зупиняти мене читачі (в нас місто
маленьке, один одного знаємо в обличчя) і розпитувати про Євгена Кириловича.
Яка, в нього програма, які пріоритети. У людей з'явилося бажання більше
дізнатись про кандидатів в Президенти України. І це зрозуміло. Прочитати
про них в місцевій пресі неможливо – не друкують. Телебачення – самі знаєте,
які канали дивиться провінція...
Ось така сумна історія трапилась в нашому місті за чотири
місяці до виборів. А що буде діятись за тридцять днів, подумати страшно!
Звичайно, що назвати місто, в якому я живу не можу, самі
розумієте чому. Взагалі, думаю, що подібні ситуації виникали й виникатимуть
у багатьох наших маленьких містах і містечках. Тож, шановні журналісти,
бережно ставтеся до нашої влади – не друкуйте фото Є. Марчука, а то перші
особи лякаються!
