Фестиваль «Док-Майдан» — одна з найцікавіших акцій у кінематографічному календарі Києва. Його проводить група ентузіастів на базі кінотеатру «Жовтень» кожного разу представляючи стрічки, об'єднані довкола певної тематики. Цього разу «Док-Майдан» має назву «Глобалізація»
Це той випадок, коли вже з назви зрозуміло, про що йтиме мова. Явище спочатку анти-, а потім і альтерглобалізму після бурхливих, інколи схожих на вуличні бої, демонстрацій по всьому світі та появи сапатистської партизанської республіки в Мексиці, стало улюбленою іграшкою преси і політологів. А також — захопленням політично активної молоді. Основний об'єкт атак альтерглобалістів — потужні фінансові корпорації та міжнародні організації, що їм сприяють — Світова організація торгівлі, Міжнародний валютний фонд тощо — які, на думку критиків, встановлюють несправедливий світовий порядок. Обділеними, в першу чергу, виявляються найбідніші країни, населення яких становить більшість у світовому масштабі. Звідси і протест проти глобалізації, що пред'являють корпораціям та СОТ з МВФ і вимога іншого (звідси приставка «альтер-») порядку світового господарювання.
В найновішій історії вже не раз знаходило підтвердження неписане правило: будь-який суспільний рух, щоб набути сталої популярності, повинен мати яскраве мистецьке забезпечення. Успіхи марксистської ідеї на початку минулого століття не в останню чергу пояснюються тим, що її поділяли найвизначніші художники, поети і кінематографісти доби. Контркультуру 60-х узагалі неможливо відділити від протестного руху того, в кращому сенсі, божевільного десятиліття. В Польщі часів комунізму бунтівні перформанси «Помаранчевого інтернаціоналу» інколи збирали не менше людей, аніж акції «Солідарності». На наших широтах той же Майдан був настільки ж мітингом, наскільки і концертом, театральною виставою і гігантським конкурсом народної творчості.
Фестиваль, «Глобалізація» для допитливого вітчизняного глядача є чи не першою презентацією мистецького продукту, тою чи іншою мірою інспірованого альтерглобалістською ідеологією. Щоправда, фестиваль — досить умовне означення, бо повноцінним кіносеансом (при тому, що квитки коштують саме як на широкоформатне кіно) це не назвеш — скоріше, це відеоперегляди, адже фільми демонструються з дисків, через що якість звуку і зображення — відповідні. Тим не менш, матеріал дійсно унікальний.
Всього в програмі шiсть стрічок. Картини «Моя глобалізація» (режисер Жиль Перре, Франція) або «Четверта світова війна» (Річард Роулі, Жаклін Сухен) — скоріше, являють собою повнометражні репортажі. Цікавими є картини «Захоплення» (Еві Льюіс, Наомі Кляйн, Канада) — про окупацію аргентинськими робітниками, що опинилися на межі звільнення, свого підприємства та «Нафтопровід за дверима або Танці дракона» (Ніно Киртадзе, Франція—Грузія) — про будні селян у долині Боржомі, де повинен пройти магістральний нафтопровід. Документальна комедія «The Yes Men» (Кріс Сміт, Дан Олман, Сара Прайс, США) виграє за рахунок головних дійових осіб. Фільм фіксує діяльність дуету дотепників «The Yes Men» (буквально — «Так- люди»), що, видаючи себе за функціонерів СОТ, їздять на поважні конференції, де влаштовують абурдистські лекції-спектаклі. Це дійсно смішно — спостерігати, як ці бешкетники з незворушними обличчями демонструють на конференції виробників текстилю велетенський фалос, за допомогою якого пропонують керувати робітниками, або доповідають студентам, що проблему голодування в бідних країнах можна вирішити шляхом переробки продуктів життєдіяльності Європи на «вторинну їжу»; причому в кожному разі аудиторія все також сприймає цілком серйозно, навіть звістку про саморозпуск СОТ.
«Кошмар Дарвіна» (Хьюберт Соупер, Франція—Австрія—Бельгія) далеко не такий веселий, але більш вражаючий. Режисер досліджує життя африканців, що живуть довкола найбільшого у світі тропічного озера Вікторія. 40 років тому в озеро запустили нільського окуня — величезну зажерливу рибину, котра знищила всі інші види у тамтешніх водах, проте породила прибуткову індустрію. Тепер м'ясо цього хижака, що вважають делікатесом, постачають до Європи. Натомість місцеве населення отримує таку «необхідну» річ, як зброю для місцевих війн, та риб'ячі голови в якості їжі, а також сплеск різноманітних захворювань. Соупер нікого не звинувачує, уникає зайвих коментарів. Він зосереджує увагу на людях, дає їм виговоритися: російським та українським пілотам, що вивозять рибу, дівчатам, що займаються проституцією аби вижити, безпритульним дітям, нічному сторожу, що захищає свій об'єкт луком iз отруєними стрілами, пастору, що допомагає хворим на СНІД, але засуджує використання презервативів. Всі ці люди максимально щирі, хоч у кожного своя правда, — і тому переконливіші за багатьох акторів, бо грають, по суті, найскладніші ролі — самих себе…
Звичайно, кілька фільмів, навіть відзначених призами, ще не складають тенденцію. Але деякі висновки можна зробити: альтерглобалістського кінематографа як мистецького явища, з чітко окресленими стилістичними ознаками, поки що немає, і, цілком можливо, не буде. Є визначене соціальне кіно. А те, наскільки воно цікаве, природно, залежить від таланта автора. І те, що в критичній документалістиці спостерігається активний прихід таких талантів, — дуже відрадно. Те ж, загалом, можна сказати і про весь комплекс артистичних рухів, що супроводжують боротьбу з «новим світовим порядком».
Що ж до нас, то не маємо поки навіть ознак чогось подібного. А втім, щоб виникло якесь «анти» чи «альтер-» (Вітренко попрошу виключити), треба для початку хоч трохи глобалізуватися…
