Чесно кажучи, якби не купа відірваних гудзиків, акуратно складених капельдинерами Національної опери на банкетці при вході, писати про новий «епохальний» проект Романа Григоровича не варто. Бо ж про мертвого (в театрі зокрема) — або добре, або нічого. Віктюк, геніальний маніпулятор емоціями публіки, чесно «відпрацював черговий номер» — потішив гладачеве око томливою групою красивих напівоголених юнацьких тіл, а вухо — як завжди, бездоганно добраними мелодіями. Спектакль його йде, як добре налагоджений годинниковий механізм.
Біда тільки, що години безбожно відстають, і те, у що з таким благоговінням вслухається публіка, мій англійський колега Джон Елсом зі здивуванням визначає як «шкіряні хлопчики в нічному клубі певного штибу». На жаль, глядачі навіть не уявляють, що бачать аж ніяк не виск світової моди, а її цілком стандартні, хоч і маргінальні спідки. Немає сумнівів, що Віктюк талановитий, але, схоже, ажіотаж навколо його спектаклів пов'язаний зовсім не з майстерністю маестро, як і не зі специфікою тематики, котру він декларує (якщо визнати, що на «Саломею» рвалися виключно геї, то час з України тікати). Усе — і це образливо — значно вульгарніше. За декілька років українську публіку привчили до думки, що «Віктюк — наше все», і тепер вона вважає непристойним у це не вірити. Хоча навіть здоровий інстинкт мав би підказати глядачам, що непристойно бути присутнім на шоу, де Христа підозрюють в одностатевій любові до Іуди, навіть якщо таке сміливе припущення робить загальний улюбленець Роман Григорович.
№190 06.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
