Це моя, на суто побутовому рівні, рефлексія Голокосту.
В мого народу також була страшна «Дорога сліз». Це коли плем'я черокі виганяли
з власної землі, коли вони помирали від голоду, холоду, хвороб. Це тоді,
коли цілий народ пішов в небуття. І тепер треба доводити музеями, інститутами,
що ми є.
Євреям не треба нічого нікому доводити. Їхня дорога сліз
не закінчена, але є дорога. Винні вони лише в тому, що євреї. Винні, бо
не такі, як усі. Богообраний народ, в якого є своя особиста, приватна розмова
з Богом. Це не сподобалося Гітлеру, це не подобалося Сталіну. І в того,
і в iншого був єдиний висновок: убий. Бо не такі як усі, бо не нашому богу
— марксистському чи расистському — вірять. Убий!
Убивали в Бабиному Яру.
Жінки простягали дітей до своїх катівників: убийте спершу
їх, щоб не мучилися. Не допомагало. Сизі нудкі дими тягнулися з Бабиного
Яру. Ті дими були, як прокляття. Потім запалала вся Україна.
Голокост — від старого перекладу Біблії — те, що поглинуто
вогнем. Від Авраама — знищено вогнем для Бога... У визначенні є дуже релігійний
присмак. Перші масові вбивства євреєїв припадають на літо–осінь 41-го року
в Україні й Білорусі.
Ще до гітлерівського наступу на СРСР німці організували
Einsatzgruppen (буквально, «діючі групи») з наказом йти й розстрілювати
всіх євреїв. 3000 нелюдів убили мільйони людей. Зазвичай вони знаходили
яр біля міста чи містечка. В Києві такий яр називався Бабиним Яром. У Західній
Україні вони провокували погроми в простий спосіб: просто відкривали тюрми,
де сталінський НКВС виконував масові розстріли політв'язнів до приїзду
німців, і казали: «Дивіться, що жиди-більшовики зробили!» Насправді, серед
тих, хто виконував «мокрі справи», було багато євреїв. Але на той час їх
уже було евакуйовано або відправлено на фронт.Тому місцеве населення незабаром
збагнуло, що «їхні євреї» — це не вороги, і їх не треба громити. Згодом
німці самі забороняли погроми. Бо за офіційними повідомленнями, за деяким
винятком, результати погромів були «незадовільними». Вони були просто неефективним
методом знищення євреїв. Німцям треба було робити це самим і напевне.
І зробили. З божевільною старанністю. Пригадую, як один
американський єврей поїхав до Трипілля, де колись була велика єврейська
громада та звідкіля походить родина його дружини. Там не залишилося жодного
єврея. «Після війни на місці єврейського цвинтаря побудували клініку, —
розповідав він. — В підвалі приміщення час від часу виявлялися кістки захороненних.
Погане місце». Жах.
Абсолютна більшість ашкеназьких євреїв (тих, котрі розмовляють
їдиш) має предків з України, і тут залишається одна з найбільших єврейських
громад світу. Але євреї покидають Україну. Їдуть до Німечинни, Ізраїлю,
будь-куди, де є надія на краще життя. Єврейські активісти в розпачі, тому
що через покоління єврейської громади просто не буде. Шкода.
Вважається, що багатство людства саме в його різноманітності.
Я особисто вірю, що як раз через це геноцид є злочином не проти тих, хто
став його жертвами, а проти людства, як такого. Коли ми втрачаємо одного
члена людської сім'ї, носія власної унікальної національної геніальності,
одну культуру, мову — тоді людська цивiлізація стає біднішою взагалі.
Таке багатство було: надбання Шолом-Алейхема, Ільфа й Петрова,
єврейський театр у Львові, віртуози-клезмери, неповторний гумор. Вочевидь,
Бог ніколи не створював жодного народу без певного відсотку сучих синів.
Згадаймо Кагановича чи пресловутих НКВДістів. До речі, серед українців
також були колаборанти. Але були й такі, хто захищав євреїв.
Втрачено. Втрачено нами усіма. Втрачено людством взагалі.
Нині серед нас є люди, які активно працюють, щоб відтворити те, що ще можна.
Равін Яков дов Блейх із Нью-Йорка будує на Подолі ортодоксальну синагогу
та культурний центр. Борис Хандрос збирає інформацію про знищені єврейські
поселення. Але всі розуміють: те, що було, ніколи не повернути. Ізраїль
зi своєю мовою іврит й культом сабр — це зовсім інше від того, що було.
Ця втрата — трагедія не лише для України, а для усього світу.
