Новий фільм «Ігри з дияволом» зрежисований Сідні Люметом — 84-річним ветераном Голлівуда. Його найвідоміші роботи — кримінальний трилер «Серпіко» (1973) з Аль Пачіно в ролі принципового поліцейського та судова драма «12 розгніваних чоловіків» (1957) — не надто вдалий рімейк останньої, зафільмований Нікітою Міхалковим, цього року висунутий на здобуття «Оскара» як кращий іноземний фільм.
До речі, авторська назва, якщо її перекласти, мабуть, не помістилася б на афішах: «До того, як диявол дізнається, що ти мертвий» — вона є цитатою з ірландського тосту: «Ти можеш мати їжу та одяг, м’яку подушку під головою, можеш бути 40 років на небесах до того, як диявол дізнається, що ти мертвий». Похмурі картини з детективною фабулою та неоднозначною розв’язкою власне і були найкращими у творчості Люмета; тож «Ігри...» тут не виняток. Загалом, безнадійність назви цілковито відповідає сюжету фільму, в якому є місце збройному пограбуванню, вибуху насильства, матере- та синовбивствам; все це протягом кількох діб трапилося зі звичайною середньостатистичною родиною Хенсонів. Загальна картина вибудовується у ламаному ритмі, через показ фрагментів подій до і після фатального дня. Двоє братів, Хенк (Етан Хоук) і Енді (Філіп Сеймур Хоффман), таки мали їжу, одяг і дах над головою, проте були невдахами, фактично — банкрутами. Ідея пограбування спала на думку старшому і більш підприємливому Енді, що заліз у касу своєї фірми, але Хенк як виконавець завалив усю справу — і замість легкого збагачення почалася справжня бійня.
Історія ця, незважаючи на ускладнену флешбеками і гарячковим монтажем композицію, є простою і зрозумілою до прямолінійності. Перший же постріл випускає назовні всі неприємні фамільні таємниці Хенсонів. Виявляється, що тут ніколи не було достатньо любові, надто ж між батьками й дітьми, що, власне, і підштовхнуло врешті-решт Енді та Хенка взятися за зброю. І хоча катастрофічність ситуації цілком очевидна, Люмету вдається створити неймовірне напруження у другій половині картини, коли сюжет просто-таки вибухає низкою карколомних поворотів. Це зіткнення характерів не лишає нікому жодного шансу на щасливий фінал. Проте, хоча й диявол переміг, режисер не поспішає нікого засуджувати. Більше того, тут усі — і вбиті, і вбивці — насправді є жертвами.
Розповівши цю трагічну історію, місцями аж надто схожу на життя, Люмет не просто нагадав про себе, а й поновив свій статус одного з найцікавіших сучасних режисерів. Спромогтися на таке в його віці вдавалося не багатьом. Тож, імовірно, матимемо справжню «весну патріарха», що подарує нам ще кілька яскравих і гострих фільмів.
