Експозицію київського художника Олексія Аполлонова «Інфанта» у столичній «Карась Галереї» уже зараз можна зарахувати до найцікавіших подій нинішнього виставкового сезону.
Справа не в масштабі презентації, де дав концерт із творів Гайдна, Дебюссі та Саті відомий піаніст Євген Громов, не у статусі Аполлонова як одного з найзагадковіших вітчизняних художників, а в тому, що можна назвати концепцією виставки. Адже всі роботи, що висять зараз на стінах галереї на Андріївському узвозі, є варіаціями на теми полотен великого іспанського живописця Дієго Веласкеса, присвячених, у свою чергу, інфанті Маргариті — принцесі королівського дому Габсбургів.
Аполлонов таким чином долучився до надзвичайно авторитетного ряду художників: Едуарда Мане, Огюста Ренуара, Сальвадора Далі, Пабло Пікассо також лишили по собі варіації «інфантіанської» теми з Веласкесової творчості. Для Аполлонова цей інтерес є систематичним, чимось на кшталт одержимості — своїх перших «Інфант» він намалював ще в 1995 році.
Аполлонов не копіює Веласкеса, далекий він і від постмодерністського іронізування. Київський художник бере класичні роботи як первісну реальність і створює своє власне, цілком самостійне авторське бачення. Інфанти Аполлонова — яскраві, близькі до абстрактних, образи, у створенні яких найбільше значення має пластика, динамічність кольорів; тут присутня особлива безпосередність, притаманна інколи дитячому малюнку. Можна сказати про такий собі «інфантильний» живопис — і то не просто словесна забава.
Веласкес, як відомо, малював свою Маргариту протягом тривалого періоду — від раннього дитинства до віку нареченої (загалом життя іспанської принцеси було коротким — 1651-1673 рр. — і трагічним). До цього циклу належить один із шедеврів великого іспанця «Меніни» — картина настільки ж досконала, наскільки загадкова. Про «Менін» написано томи досліджень; тут же варто згадати одну з головних особливостей полотна: воно, по суті, є лабіринтом відображень. Адже художник розміщає себе серед почту Маргарити і дивиться так само, як і вони, на глядача — отже, уся група могла розташовуватися перед дзеркалом і, таким чином, глядач опиняється саме на боці інфанти, пліч-о-пліч з нею та її дивними супутницями-менінами, які, завдяки своєму вбранню, зросту і позам, теж певним чином здаються подобами наслідувачки престолу; незрозуміло також, чи є чоловік, що завмер у глибині кімнати у проймі дверей, реальною людиною, чи просто портретом у повний зріст; батьки Маргарити, королівське подружжя, представлені ще одним портретом поруч із відчиненими дверима, але з такою самою ймовірністю це також може бути відбиття. Тонкість задуму Аполлонова полягає в тому, що він, не копіюючи Веласкеса, приймає і продовжує його гру відбиттів на іншому рівні — дивлячись на відомі картини очима дитини. Котра, цілком ймовірно, могла б перебувати і з другого боку полотна.
