Для мене, як історика, спостерігати за Віктором Андрійовичем — задоволення. Мені здається, що політика з нього зробили обставини і, звісно, його вороги. Не зовсім вдалими можна визнати багато політичних кроків самого Ющенка. Наприклад, він називав Леоніда Кучму «батьком», не брав участі в акціях протесту 2001-го, склав у парламенті клятву на Біблії завчасно. Але, як точно зауважив хтось з аналітиків, із Ющенком відбувається дивна річ: хоч що б він не робив, усе якось дивовижно обертається на його користь, оскільки народ завжди вбачає в його діях такий собі позитивний підтекст. Так, не штурмував Адміністрацію Президента в 2001-му, але не розпалював ненависть і зберіг себе для Майдану 2004-го. А прокол із передчасною клятвою? Та це просто message Україні та світу, рішучий крок до власної легітимізації як майбутнього Президента...
У листопаді—грудні 2001 року Ющенко сформував й очолив виборчий блок «Наша Україна». 4 липня 2004-го публічно проголосив, що йде в президенти, і зрештою виграв президентські вибори 2004 року. Зараз уже багато пишуть і ще напишуть, як це було. Мені здається, що серед уже розпочатої солов’їної трелі важливо не забути про кілька вельми простих речей: Ющенко провів цю кампанію в умовах тотального тиску старої влади, інформаційної блокади, різних політичних підступів, які винаходили політтехнологічні фокусники. Його отруїли, вибивши на півтора місяці з президентських перегонів. Усе це треба було не просто пережити, а й подолати.
І Ющенко зміг це зробити. Рецепт його перемоги, загалом-то, нескладний. Люди підтримали його як символ — порядності, справедливості, назрілих змін, дотримання прав людини, серед яких невід’ємне право вибирати. У цьому, по суті, значення того, що назвали помаранчевою революцією 2004-го.
…У будинку сім’ї Ющенків у селі Хоружівка в Сумській області ніколи не було собак. І це — слід пам’яті про перебування батька в Освенцімі, де на людей нацьковували вівчарок. Освенцім звільнили в січні 1945-го, а в січні 2005-го Ющенко — якого ще недавно в східних районах України зустрічали плакатами, де він був зображений у нацистській уніформі, — поставив свічку на меморіальну плиту, преклонив коліно та перехрестився. За батька, за всіх жертв нацизму. А може, й за те, щоб Бог дав розум тим політикам, які недавно мало не поставили нашу країну на межу конфронтації.
Побачивши це, я раптом пригадав того європейського політика, про якого один із провідних мислителів ХХ століття Карл Поппер сказав: «Чехословаччина Масарика була найвідкритішим серед усіх суспільств, не виключаючи й розвиненої частини Європи». Демократична Чехословаччина 1920—1930-х років, що зросла в оточенні тоталітарних і авторитарних режимів, мала для ХХ століття значення, абсолютно непорівнянне зі скромними розмірами її території. І вигляд країни, і її значущість для світу вирішальним чином визначав її президент, його якості.
Дуже хочеться вірити, що для України її досвід послугує хорошим уроком. Тепер час процитувати самого Масарика, який якось зазначив: «Якщо невеликий народ чого-небудь домагається своїми слабкими силами, — це має безмірну етичну значущість — так само, як гріш євангельської вдови». Мені здається, що для України Віктора Ющенка, для нашої з вами країни ці слова також важливі. Те, чого ми у листопаді—грудні 2004-го добилися власними силами, недозволено втратити. І цьому не повинен перешкодити ні поділ міністерських портфелів, ні конфронтація корпоративних інтересів, ні щось інше.
…Відомо, що кожен хоче, щоб правда була на його боці, але не кожен хоче бути на боці правди. Не ідеалізуватимемо третього Президента України Віктора Ющенка. Ми ще багато дізнаємось про нього та зрозуміємо в ньому. Але все-таки безперечне те, що в непростий для нашої країни час він був на боці правди. Тепер йому доведеться сплачувати кредит довіри. Побажаймо йому успіхів. І не лише в день народження!
