Творчість Митця, Поета (якщо йдеться про особистість воістину історичного масштабу) — це завжди є магічне дзеркало, без якого нам неможливо пізнати час, драми й трагедії доби і себе в цьому часі. Наша видатна сучасниця Ліна Василівна Костенко є саме такою особистістю. Ми лишень починаємо осягати значення всього, що зроблено цією письменницею для української культури, для нашої національної самосвідомості. Проте вже зараз можна, без ризику впасти у надмірну патетику, стверджувати: ми всі живемо в добу Ліни Костенко — незалежно від того, чи усвідомлюємо це, чи ні. Хто знає, може, тільки ще одну особистість ХХ століття можна поставити поруч iз нею (точніше, є щось спільне між цими двома унікальними Творцями, попри абсолютну неповторність кожної з них). Це — Леся Українка; до речі, саме Ліна Василівна є блискучим, неперевершеним інтерпретатором її спадщини.
Безперечно, творчість Ліни Костенко можна адекватно зрозуміти тільки в контексті найвищих досягнень світової літератури й світової літературознавчої думки. Це чудово розуміли автори нової книги «Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних» (Харків, видавництво «Прапор», 2006 рік). Власне, ця книга являє собою колективну працю багатьох авторитетних авторів — вчених-філологів, письменників (Володимир Панченко, Микола Ільницький, Оксана Пахльовська, Любов Голота, Володимир Моренець, Анатолій Яковець, Дмитро Дроздовський...), які в своїх статтях, наукових розвідках, публіцистичних есе, що міститься у виданні, поставили перед собою надскладне завдання: розгадати, за допомогою як науково-філологічного інструментарію, так і особистої інтуїції, «таємницю» Ліни Костенко.
А це можливо лише в тому разі, якщо ми розшифруємо «код» Мистецтва Поезії як такої, аналізуючи при цьому той рівень, на якому перебуває зараз наша література та культура (тоді буде задано належний рівень розмови!). Молодий, але вже визнаний в Україні дослідник, редактор відділу критики журналу «Всесвіт» Дмитро Дроздовський (один з авторів книги), справедливо не бажаючи «підсолощувати» серйозну дискусію, зауважив, що ми живемо тепер у «постмодерному», а точніше, «укрсучлітівському» суспільстві, де повним ходом йде (а може, вже завершилась?) «дегуманізація мас» (термін іспанського філософа Ортеги-і-Гассета), продуктом якої в царині культури є трансформовано-тоталітарний канон текстів та їх прочитання. Промовець додав: саме відірваність від української історії та літератури і породжує отой покруч сучасного суспільства, який загубився бозна де в історичному безчассі. Відомий філолог, викладач НАУКМА Анатолій Яковець підкреслив у цьому зв’язку, що якраз творчість Ліни Василівни Костенко є потужною еманацією спротиву, потягу до життя, волі (а ніяк не «реквіємом по Україні», котрих зараз вистачає!). Адже саме цією письменницею написані рядки:
«Не допускай такої мислі.
Що Бог покаже нам неласку;
Життя людського строки стислі —
Немає часу на поразку».
З особливою увагою, природньо, зал вислухав виступ Пані Оксани Пахльовської — дочки Лі ни Василівни, авторитетного не тільки в Україні, але й далеко за її межами науковця-філолога, постійного автора «Дня» (вона є старшим науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України й водночас — професором Римського університету «Ла Сапієнца»). Зокрема, пані Оксана акцентувала увагу на тому, що Ліна Василівна як особистість має одну унікальну рису: «здатність бути завжди окремо, бути собою за будь-яких умов, здатність відчувати не прошене, а дане собі право на вибір — і здатність знову починати все спочатку!» Тема розмови, як її сформулювала Оксана Пахльовська, звучала так: що сталося з нашим суспільством і чому поезія є одним iз ключів до того, що відбувається? Пані Оксана підкреслила: «Ми живемо не в неодемократичному (це ілюзія), а насправді в посттоталітарному суспільстві, причому тоталітарна система в СРСР була такою, якої ще не знав світ — бо знищувалась культура як така, вся культура, а не окремі її складові. Саме знищення культури призвело до того, що був створений континуум варварства, плебейства та цинізму; бо винищення культури було формою винищення Людини». Проте, зазначила промовець, Україна знайшла в собі сили на опір. В цьому контексті слід розглядати й Майдан.
Тоді, на переконання Оксани Пахльовської (вона не згодна з деякими поверховими оцінками західної преси), «європейська Україна повстала проти радянської, євразійської антиУкраїни, а не україномовна Україна повстала проти російськомовної». Нагадавши страшне пророцтво американського політолога Семюела Хантінгтона про те, що на людство чекає зіткнення цивілізованого та нецивілізованого світу, а «лінія розлому» при цьому пройде по артерії Дніпра, пані Оксана зауважила, що терміни есхатології (так само і настрої апатії чи ейфорії) не є адекватними щодо ситуації в Україні. Основний вибір, який визначить цю ситуацію — це рівень культури молодого покоління. І тут (додамо вже від себе) колосальною є роль Ліни Василівни Костенко, «невидимого хранителя скарбів, яких не можна оцінити» (це — її визначення місії Поета). Так — вона передовсім Поет, Творець; але для України, тим не менше, Ліна Костенко незмірно «більше, ніж Поет», якщо використати відомі рядки Євтушенка.
