Як і в останні роки президентства Леоніда Кучми, так і для влади нинішньої залишається популярною гра під назвою «Віддай зарплату!» Як і тоді, складаються графіки з погашення заборгованості з платні перед працюючими, які ніколи в повній мірі не виконувались раніше, не виконуються і тепер. І знову ставка робиться переважно на адміністративний тиск, що розповсюджується по всій виконавчій вертикалі ледве не до кожного села. В той же час цілком зрозуміло, що використовувати адміністративні важелі щодо приватних підприємств і навіть комунальних (із виплатою зарплат бюджетникам зараз значно менше проблем), влада може в дуже обмежених масштабах. Звісно, якщо діяти в правовому полі. Проте і зараз існують рейтинги регіонів стосовно сум заборгованості із заробітної плати і темпів її погашення (або зростання). Житомирщина, наприклад, із 43,6 млн. грн. цих самих боргів по підприємствах основного кола на початок вересня займала 19 місце серед інших територіальних суб’єктів країни. Хоча ще в липні була на 9-му. З початку року заборгованість зросла на 4,3 млн. грн. На тлі сусідів — Рівненської, Волинської, Вінницької областей, де вдалося суттєво знизити суми невиплаченої платні, Житомирська область виглядає не найкращим чином. Але хто провів аналіз, за рахунок чого ті регіони зуміли покращити ці показники — зусиль влади чи зростання прибутків суб’єктів господарювання?
Позиція голови Житомирської облдержадміністрації Павла Жебрівського, висловлена на засіданні колегії цього органу, де розглядалося зазначене питання, в головних рисах логічна: ліквідація боргів повинна відбуватися згідно з чинними законами, а підприємства, які нараховують, але місяцями і навіть роками не виплачують заробітну плату своїм працівникам, по суті обманюють їх, і щодо таких структур повинна в повній мірі діяти процедура банкрутства, яку не варто затягувати. Одним з прикладів може прислужитися житомирське ВАТ «Льонотекс», процес банкрутства якого триває вже п’ять років. З іншого боку, губернатор жорстко ставить питання про відповідальність голів райдержадміністрацій за виконання доведених графіків ліквідації боргів із зарплати, тобто намагається тиснути на ті ж самі адміністративні важелі.
Власне кажучи, в рамках чинного законодавства є два основнi шляхи вирішення цієї проблеми — позови працюючих до роботодавців і прокурорський нагляд. За словами заступника губернатора Ірини Синявської, органами прокуратури області в нинішньому році порушено 22 кримінальні справи за фактами несвоєчасної виплати заробітної плати, а підрозділами виконавчої служби забезпечене виконання лише 34% виграних працівниками позовів до своїх підприємств щодо сплати їхніх кревних. Причому в цій же службі на кінець літа на виконанні знаходились документи на стягнення на користь працюючих 6,2 млн. грн., що складає 14% загальної суми заборгованості. Є перспективи і в такій методі, застосованій на Житомирщині, як допомога з боку місцевої влади в реструктуризації та реоганізації підприємств, які хронічно затримують виплату заробітної плати і по суті є банкрутами. Однак ця метода потребує достатнього числа кваліфікованих чиновників і часу. Перше було проблемою і для колишньої влади — якщо в ній було багато професіоналів, як зараз стверджується, то чому Україна в попередні роки скотилася на непристойно низькі місця за рядом показників соціально-економічного розвитку? А часу як для активізації допомоги в реорганізації слабких господарчих суб’єктів, так і в посиленні дії правових механізмів явно не вистачає владі нинішній — домогтися позитивного результату в погашення боргів по зарплаті їй конче потрібно до найближчих виборів. Звідси й надії на адміністративний тиск за радянськими зразками. А може, варто було б програти в часі, але удосконалити систему правого вирішення даної проблеми? В тому числі (як один з варіантів) і через організацію мережі консультаційних пунктів, передусім на селі, для безкоштовної юридичної допомоги працівникам, які хочуть отримати заборговану їм платню.
