Кожна сказана фраза нині взагалі потребує якогось особливого
ставлення. Навіть — «не мала часу». Бо мала — в принципі, прожила відсотків
сорок століття. За цей час можна виростити здоровезну деревину, збудувати
й розваляти хату, народити пару поколінь, поховати мільярди людей, з семи
нот написати океан музики, з семи кольорів фарб увійти в історію світової
культури, одним вчинком викреслити себе з переліку людей. Лише на цей список
витратити ціле життя. Зрозумієш, мабуть, перед останнім своїм видихом,
після якого не сколихнеться дзеркало: нема чого було рахувати, часу немає
— бо час не має меж. Тобі ж це казали на лекціях із філософії, які прогуляв,
думаючи безтурботно і, в принципі, правильно — життя безкінечне.
Отже, попереду — ціле життя, щоб усе перечитати, осмислити
й порахувати. Ти — тільки людина, й здатна придумати лише гру в осмислення
життя. Цим житимеш після 12-ї ночі і без кінця. Поки загнешся. Малий ти
чи великий. Інтелектуал чи жлоб. Минуле — матеріал для того, щоб ти жив
і про щось усе ж таки думав. Гра в осмислення часу — лише твоя людська
забавка.
І все ж, кажу я собі, сьогодні світові християнському —
дві тисячі. І що йому з того? Він, як ти — невизначеного, на перший погляд,
віку: чи 40 тобі, чи 20 — однаково дурнуватий. Гасиш свічу, вішаєш на страчену
ялинку цяцьку й замовляєш у Бога щастя на ніч. Твоя любов, твоя історія,
твоя смерть. Відповідаєш лише за те, що бачив, осягав, за що пив таблетки,
щоб не рвалося з горла дурне серце. За ніщо, в принципі, якщо з точки зору
вічності. За все, якщо мати на увазі, що більшого за життя в тебе на землі
не було.
Отже, відповідь: минуле століття для мене — всі могильні
горбки, котрих не стане, коли я перестану їх доглядати. Списки друзів у
старих телефонних книжках — неіснуючі вже номери повішених, вбитих, непережилих,
вічних і тлінних друзів. Листи померлої бабусі, написані почерком дев'ятнадцятого
століття. Сентиментальна шалена радість, яка чомусь мала значення, коли
якось, йдучи старим цвинтарем, де спочивають мої предки, я спіткнулася
об каменюку зі старовинним написом: цю церкву збудував купець, здається,
Варлампій у пам'ять про, здається, Анастасію. Тут була дерев'яна церква,
де якось ми із бабусею ховалися від страшенного граду. У церкві був склад
якогось лахміття. Церкви немає й сліду. І, можливо, лише я в нашому містечку,
де я вже давно не живу, пам'ятаю, що вона тут була. Лише я пам'ятаю, що
Варлампій у вісімнадцятому столітті шалено любив Анастасію. У минулий приїзд
я вже не знайшла того каменя. Хтось, напевне, вимостив ним собі в садку
стежку. І тому: яке все це має значення для вічності, як його нема. Але
ж я пам'ятаю, як була мала, той страшний тріск, коли ломилася від граду
дерев'яна стара церква «пам'яті Анастасії»! Я була свідком, я чула їхнє
кохання, я тримала свічу! Я знаю, що вони кохаються сьогодні. Я знаю, що
кохатися не соромно, коли тобі кілька століть за віком. Вік — я знаю —
не має жодного значення. Це — мій висновок під ніч двотисячного року.
Мають значення зморшки, інфарктні рубці на серці. Це —
знаки солодкого процесу життя. Це — умова гри, яку ми страждаємо, вигадуючи
їй початки і кінці, увінчані ялинками. Але це — не обмеження. Вікових обмежень
для участі в житті немає.
Не хочеться проводжати. Проводжати передчасно вибулих із
гри. Стояти в крематорії над тілом молодого гравця й слухати, як забиває
фальшивий голос церемоніймейстера («від нас пішла чудова людина»...) скрегіт
заржавілого механізму якихось ланцюгів, що на словах «вічная пам'ять» має
забрати дорогу труну кудись униз, у вогонь, коли молодому гравцю треба
б угору, у вогонь. Не хочеться плакати. Не хочеться цієї несправедливості,
якою тебе добиває ця гра. Не хочеться сприймати світ трагічно.
Але тоді лишається сприймати його комічно. Коли вам хтось
постійно надягає на голову шоколадний торт. І весь світ регоче. У вас інфаркт.
І світ, умираючи від реготу, кладе вас, усього в шоколаді, в мережану труну.
Теж варіант.
Тоді — чого ви проти трагічного сприйняття світу? Чого
ви проти розуміння двотисячного рубежу як чергового кінця. Чого ви боїтесь?
Я, здається, нічого не написала тут про державу, незалежність
і реформи.
Мені просто шкода дітей, які в наступному тисячолітті принесуть
злому таткові «двійку» з історії України кінця ХХ століття. Вони старатимуться,
але ні чорта не зрозуміють у тому, що воно там робилося — як я, коли вчила
науковий комунізм. Мені їх шкода. А тому написала отаке, думаючи: а раптом
наприкінці наступного століття якесь уперте перечитає столітньої давності
газети й прочитає про Варлампія і Анастасію, й про якусь стару каргу, яка
сказала: третє тисячоліття — це час, коли я звідси піду. І мені по цимбалах,
чи соромно любити й скакати рок-н-рол до самої природної смерті. І мені
хочеться, щоб коли доскачу й долюблю, мені знайшли тут шматочок землі,
обов'язково вишитої хрестиком червоними і чорними нитками, й щоб калина
була несинтетична, й не вироблена в Кореї, й щоб якийсь Варлампій зрозумів,
сидячи наді мною, як я йому востаннє скажу своєю мовою: «Дякую і простіть!»
Це була класна, страшна й неповторна гра.
Хто за новенького?
