«Треба відмовитись від біологічного підходу до розумово відсталої людини, навчитись ставитись до неї не як до патологічного суб’єкта, а передусім як до особистості. Мій інтелект значно нижчий, ніж будь-кого з визначних особистостей, але я не відчуваю себе неповноцінною людиною. Моя дитина також не повинна відчувати свою неповноцінність, бо так, як і всі люди, відчуває радість і горе, біль і задоволення...» — говорить голова правління товариства допомоги інвалідам та особам з інтелектуальною недостатністю «Джерела», мати одного з вихованців Раїса Кравченко.
Позавчора «Джерела» презентували програму «Схема профілактики інституалізації осіб із інтелектуальною недостатністю старших за 16 років у місті Києві шляхом надання альтернативної неінституціалізованої допомоги у громаді». Деінституалізація — це орієнтація на адаптацію розумово відсталої особи до життя у соціумі на противагу відлученню від звичайного родинного оточення, коли така особа живе в якомусь закладі інтернатного типу. На утримання в інтернаті однієї такої особи державою на місяць виділяється близько 700 грн., а пенсія на утримання цієї ж особи в родині складає 46 грн. Майже половина опитаних матерів розумово відсталих дітей зазначали, що здавши дитину до інтернату, відчували розгубленість від неможливості захистити її. Батьки впевнені, що маленька особистість має рости і розвиватися серед люблячих її рідних людей. Кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник Інституту психології АПН України Наталія Бастун зазначає: «Відлучення дитини від сім’ї створює емоційний дефіцит, який дається взнаки в дорослому віці, значно знижуючи стійкість людини до стресових травм. Серед самогубців переважають люди, в котрих був емоційний дефіцит у дитинстві. Тривале емоційне пригнічення знижує пізнавальні можливості й негативно позначається на навчанні та загальному розумовому розвитку дитини. Якщо ж говорити про дітей з обмеженими розумовими ресурсами, то їхні інтелектуальні втрати через емоційну обділеність можуть бути для них фатальними».
Інтеграція в суспільство осіб з розумовими обмеженнями — процес двосторонній. Неінваліди пристосовуються до інвалідів, враховують їх потреби. До речі, на Заході стало престижним мати в своєму штаті інвалідів, бо це створює позитивний імідж компанії. З іншого боку, суспільство надає неповносправним особам стартові можливості для інтегрування. Це, насамперед, рух за деінституалізацію (реорганізацію) інтернатів, перетворення їх із закритих установ на центри денного перебування та заклади , де інваліди зможуть жити самостійно за певної підтримки соціальних служб. Зміна ж поглядів на зміст та мету освіти дозволила створити навчальні програми й методи, які значно підвищують соціальну компетентність осіб iз серйозними інтелектуальними обмеженнями й дозволяють досягти їм помітного прогресу в інтелектуальному розвитку. Презентованою програмою передбачається розробка системи підтримки, яка б супроводжувала розумово відсталого інваліда протягом усього життя, готувала б його до максимально самостійного життя в суспільстві, враховуючи найбільшу проблему цієї категорії людей — соціальну дезаптацію. Зрозуміло, що рух за інтеграцію інвалідів iз розумовими обмеженнями робить в Україні ще перші кроки. Але ці кроки не приведуть до вирішення проблеми, якщо кожен iз нас не зламає стереотип сприйняття інваліда у своїй свідомості.
