Iм'я цього вченого, ймовірно, не потребує представлення нашому широкому загалу. Його підручник «Україна. Історія», вперше випущений в Україні п'ятнадцять років тому (в його основу було покладено Торонтське видання 1988 року), став справжньою класикою навчально-історичної літератури, перевидавався в нашій державі десятки разів (у тому числі і в перекладі російською мовою — це дуже важливо, бо сприяло правдивому, глибокому усвідомленню ключових проблем нашої історії українцями Півдня та Сходу!). Ця книга реально вплинула на суспільну свідомість громадян Української держави, котра народжувалась — і це не красиві слова, а факт. Вплинула своєю бездоганною об'єктивністю, науковометодичною глибиною (що зовсім не означає, що її нібито нецікаво читати — якраз навпаки!), спокійним, переконливим, фактично «наснаженим» патріотизмом.
Автор цієї праці (а також багатьох інших, далеко не всі з яких, на жаль, видані в Україні; нашому читачеві знайома, наприклад, блискуча монографія «Мазепинці») — іноземний член НАН України, визначний український історик, громадянин Канади (він живе в Торонто), професор Йоркського університету, почесний член багатьох престижних наукових товариств Орест Субтельний. Пан Орест, винятково зайнята людина, шкодує, що буває в Україні не так часто, як хотілось би. Проте зараз якраз такий момент! Високошанований науковець знаходиться нині в Києві, працює над низкою дослідницьких проектів спільно з Інститутом історії України НАН України. Не використати такий шанс і не зустрітися зі знаменитим істориком наша газета, звичайно, не могла. Пан Орест Субтельний люб'язно погодився дати коротке інтерв'ю кореспонденту «Дня».
— Пане Оресте! Наскільки відомо, Ви перед нинішнім приїздом востаннє були в Україні вiсiм років тому (причому відвідали тоді, зокрема, і газету «День»). Як би Ви охарактеризували ті зміни, котрі відбулися в Україні за цей час, з погляду історика?
— Бачите, під час мого попереднього відвідування України я застав ще «початкову», «первісну» стадію реалізації української державності. Звичайно, ідея української незалежності жила і стверджувала себе, проте все ж таки відчувалась певна розгубленість... То була доба хаотичного (на превеликий жаль, саме хаотичного!) переходу від однієї системи до іншої; причому багато людей в ті роки спрямовували свої погляди не вперед, а назад, розмірковуючи: а чи не краще Україні повернутись до того, що вже було? Активно шукали «третій шлях», інші різноманітні способи реалізувати державу і суспільство.
Тепер, майже через 10 років, в Україні багато змінилося. Я впевнений, що зараз вже не стоїть питання: бути чи не бути незалежній Українській державі? Адже підросло вже нове покоління, яке виховувалося в умовах утвердженої національної державності й не уявляє собі, що може бути інакше. Дуже відчутним є вплив глобалізації: те, що 10 років тому здавалося вельми далеким та абстрактним, раптом «наблизилось», і видно, що Україна вже незворотньо пішла саме цією, глобалізаційною, дорогою, отже, стає повноправним членом сучасного суспільства ХХI століття.
На мою думку, найважливіше, що впадає в очі — це інтенсивна модернізація життя, особливо у великих містах. Це перша модернізація в національній історії, яка керується самими українцями, а не ззовні, як було раніше, це досягнуто завдяки тому, що здобута, нарешті, українська державність.
— У вашій книзі «Україна. Історія» міститься, зокрема, така принципова важлива теза: невдача на шляху модернізації безпосередньо загрожує існуванню незалежної Української держави. Чи зберігає, на Вашу думку, актуальність цей висновок зараз, наприкінці 2006 року?
— Зберігає, але вже дещо меншою мірою, аніж тоді, коли він був зроблений. Глобалізація йде дивовижно стрімкими темпами, зайшла вже досить далеко, причому навіть неозброєним оком видно напрямок, в якому вона веде держави й народи. Таким чином, стоїть вже не питання? «куди йти?», а питання: «як йти?». Ускладнення, я впевнений, будуть, проте так само я впевнений у тому, що модернізація все ж таки пройде успішно.
— Що б Ви могли сказати про якість сучасної української еліти, її стан (з усіма плюсами й мінусами)?
— Можна багато критикувати цю еліту. Проте найголовнішим, на мою думку, є те, що її представники пов'язують свою кар'єру, своє майбутнє з Українською державою. Тому що раніше талановитих, амбітних людей з України тягнуло до імперських центрів — і так тривало впродовж багатьох століть! Тепер же вони залишаються в Україні і творять свою кар'єру тут, на Батьківщині, — це дуже суттєвий момент.
Інша річ, що перед українцями стоїть дуже болюче, проблемне питання: якість еліти (враховуючи відомі шляхи й способи її формування). Безперечно, ця еліта зараз, м'яко кажучи, не зовсім функціональна, не зовсім дозріла — в тому, передовсім, сенсі, що думає тільки й винятково про себе, не бачить себе частиною великої Української цілості. Я думаю, що має пройти певний час (цілком ймовірно, чималий), допоки і суспільство, і сама еліта взаємно зрозуміють одну просту, але основну річ: еліта має бути насамперед функціональною, а не просто «залишатися на верхах» і робити для себе кар'єру.
— Чи знайомі ви, пане Оресте, з серією книг з історії України підготовленою та випущеною «Днем», і яка Ваша думка?
— Незвичайно цікаві видання! Я ретельно перечитав ці книги серії «Бібліотека газети «День» і багато чого з них навчився. Можу сказати, що ці книги були і зараз залишаються унікальними для України, адже вони є корисними і для досвідченого фахівця, і для людини, котра тільки починає вивчати українську історію.
— Чи Ви залишаєтесь оптимістом в своєму баченні майбутнього України?
— Так. Я спробував у своїх відповідях обгрунтувати, чому я оптиміст. І мені здається, що події останніх років дають для оптимізму певні підстави.
