Щороку 14 січня, на свято Василя, згадують Василів: Стуса, Симоненка, Чумака, Еллана-Блакитного, що народилися в різдвяні дні. А також вручають премію імені В. Стуса. Щоправда, цього разу йшлося ще про одну дату — чотири десятиліття тому Україною прокотилися масові арешти молодої української інтелігенції. Саме 12 січня 1972-го було розпочато хвилю репресій, яка мала поставити крапку в існуванні руху опору.
Отже, цьогорічними лауреатами стали: поетеса Ірина Жиленко (за поетичну книжку та спогади Homo Feriens), історик Володимир В’ятрович (за розкриття таємниць архівів радянської спецслужби та актуальну публіцистичну працю «Історія з грифом «Секретно») та правозахисник Євген Захаров (за багаторічну системну роботу в сфері захисту прав людини та видавничу діяльність, зокрема за третю частину «Міжнародного біографічного словника дисидентів. Україна»).
Нагадаємо, відзнаку було засновано Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції 1989 року. Вперше вручалася у Львові. З 1990-го набула столичного статусу. Присуджується літераторам, митцям, вченим і громадським діячам, які мають видатні успіхи в своїй галузі, займають виразну громадянську позицію й активно присутні в українському культурному просторі. На сьогодні нараховується близько 60-ти лауреатів.
— Нагороджуються ті, які є в атмосфері часу, — додає Євген СВЕРСТЮК, до речі, один з ініціаторів заснування відзнаки, — чиє ім’я співзвучне зі Стусовим. Так, Ірина Жиленко, можливо, авторка книжки року. Талановита праця про ціле покоління — покоління шістдесятників. Володимир В’ятрович — молодий і перспективний історик. Він частий репрезентант України за кордоном — на міжнародних форумах. А Євген Захаров — людина величезної працьовитості та самовіддачі.
— У наші часи премія ім. Василя Стуса, — підсумовує Євген Олександрович, — означає камертон, який завжди звучить.
Володимир В’ЯТРОВИЧ розповів «Дню»:
— Це друга дуже дорога нагорода. Першу — орден Івана Мазепи — отримав 2010 року. Справа в тому, що для мене Стус — один із найбільш героїчних постатей в українській історії. Крім того, велика честь отримати премію з рук його соратника Євгена Сверстюка — людини, яка є живим свідченням того, як людські віра і дух можуть стати нескореними. Вочевидь, усвідомлюю, що ця відзнака як і стимулює, так і зобов’язує.
Ірина ЖИЛЕНКО:
— Для мене дана премія дуже цінна. Стус — один із друзів молодості. Ми багато спілкувалися. Замолоду і потім. У молоді роки він казав моєму чоловікові, що я своєю творчістю творю етичний подвиг. Бо це був не політичний погляд — я все-таки лірична поетеса. Пригадую, після довгого мовчання вийшла моя друга збірка з давно написаними віршами. І залунала критика від «соратників», мовляв, як можна писати радісну поезію, коли на дворі 1972 рік, що ознаменувався початком арештів молодої творчої інтелігенції... Тоді Василь написав в одному з листів, як йому подобається згадана книжка. Я подумала: мабуть, в таборі відчуття більш справжні, аніж коли живеш у Львові чи Києві.
Я вже літня людина. Байдужа до будь-яких нагород. Окрім цієї. Дуже поважаю поета. В українців є майбутнє, якщо наша земля зродила таких, як Василь Стус. І ще, переконана, народить.
ДО РЕЧI
Музей Стуса — на межі зникнення
Єдиний у Донецькій області музей, присвячений поетові Василю Стусу, нині на межі зникнення, повідомляє «Літакцент» із посиланням на RegioNews. Його засновник, 75-річний пенсіонер Олег Федоров, вирішив подарувати музей державі, проте цю ідею ніхто не оцінив. Збиранню матеріалу про українського поета, який став жертвою тоталітарного режиму, пенсіонер присвятив 15 років свого життя.
Федоров п’ять років листувався з родичами і друзями поета, щоб зібрати особисті речі, листи та рукописи віршів. А десять років тому відкрив музей. Увесь цей час музей живе коштом пенсіонера. «За цей час я забезпечував усі ці питання за рахунок своєї пенсії. У середньому на утримання музею в мене йшла половина пенсії», — скаржиться засновник і власник музею Олег Федоров.
За свою пенсію Олег Федоров орендує дві кімнати в гуртожитку та оплачує комунальні послуги. Зарплату методистові музею допомагають платити спонсори. Обласні чиновники, до яких людина звернулася з пропозицією взяти музей під свою опіку, направили його до місцевих — у Горлівку, де розташовано музей.
«Ми підрахували, що це близько 170 тисяч на рік. Кошти, що їх виділили на культуру на рік, уже було раніше розподілено й розписано по культурних установах. Це не дуже великі кошти, але їх потрібно шукати в бюджеті», — зазначила начальник відділу культури Горлівської міської ради Тамара Хархадінова.
Міська рада Горлівки запропонувала пенсіонерові здати експонати до місцевої бібліотеки, але з цим не погоджуються працівники музею. Пенсіонер шукає для свого музею небайдужих господарів.
